Борису Саксонову, добрій людині, прекрасному рибалці і товаришу

Певно, в житті кожної щиро і сильно захопленої людини є свої «заморочки», а то й просто відверті дивацтва, які можуть бути незрозумілими майже нікому, навіть товаришам по хобі. От і в нас, рибалок, є певна когорта людей, яка в один, короткий період року робить все наперекір загальноприйнятим канонам. Замість того, щоб увечері мирно грітися під ковдрою, дивлячись телевізор чи поратися по господарству, перегукуючись з жінкою, ці «відморозки» кидають все і тікають від домашніх справ на задубілі береги найближчої річки. А на початку грудня чи б то пак, у кінці листопада, вони вже дійсно скаменілі під дією перших, ще несміливих, але відчутних подихів Сіверка.
Гадаю всі, навіть люди далекі від риболовлі, знають, що найзавзятіші рибалки – це зимові «пінгвіни». Але ж криги ще нема – якого дідька робити на березі, ще й у густій темряві зимового вечора?! Відповідь цьому дивацтву – не менш дивне створіння, під назвою миньок. Ця риба, здається, забула про всі настанови матінки-природи і являє собою найяскравіший приклад антагонізму у царині лускатих. В той момент, як майже всі інші її «колеги» готуються до нелегкої зимівлі, цей дивак активно нишпорить по дну, харчується і наводить жах на змерзлих мальків. Ну а кохаються миньки у найважчі для інших тваринок часи – в січні-лютому, не найкращий період для цього приємного заняття, чи не так? Що ж вони поробляють навесні та влітку? Дуже влучне і цікаве питання, але, на жаль, відповідь на нього вражає своєю банальністю – сплять! Так, сховавшись в глибоких норах, біля холодних джерел, у вічній тіні старих корчів, ці бунтарі тихо переживають згубне для них тепло. Тож недивно, що більшу частину року вони абсолютно нецікаві нашому брату-рибалці. Більш того, багато хто й не знає, що є така риба, і що вона інколи навіть клює, і її можна успішно ловити. А дехто, почувши про минька, зневажливо пхекне, і скаже: «Ну що це за риба – слизьке, холодне, ще й клює тоді, коли носа надвір страшно показати»
Тим не менше, своя армія прихильників у скромного миня таки є. Тут варто зауважити, що цю рибу є за що поважати, і не тільки за ексклюзивні особливості характеру. Гадаю, небагато в наших водах мешкає риб, що зрівняються з миньком по кулінарним якостям. Це дійсно одна з найсмачніших наших риб, а юшку з миня недарма споконвіку називають «королівською». Щоправда, в наші технократично-амнезійні часи мало хто про це знає. Але то вже тема іншої розмови.
Щоправда, я вже давно не ловлю рибу заради своїх кулінарних потреб. Зрідка, коли попросить кохана, мама чи друзі, я, звичайно не відмовляю. Напевно, від свіжого, щойно засмаженого минька, ще й з цибулькою і спеціями важко відмовлятися, але загалом їду я на риболовлю не тільки за цим. І хай хто вважає мене божевільним, але вабить мене тиха прохолода морозного вечора на березі величної Десни, у компанії таких же відчайдушних, справжніх мужчин. Риболовля миня – це не тільки власне процес закидання, очікування клювання, підсікання, витягання і т.д. Це, перш за все – ватра. Ви знаєте, що таке ватра на березі річки, темного морозного вечора? О, ви маєте це відчути. Уявіть собі той момент, коли гасне небосхил, а на ньому, як на килимі спалахують яскраві і колючі зорі, коли зима крижаним подихом нагадує про себе навіть крізь два шари термобілизни, і суперсучасний костюм для риболові в екстремальних умовах. Коли природа навколо ніби помирає, не чути ні співу птахів, ні стрекотання комах, не чути нічого! Тільки інколи тихо хлюпає вода в річці, та напівголе гілля верболозу шарудить по ліктях, коли відлучаєшся на хвильку… Здається, ще трошки, і ти станеш черговим полоненим безжалісної Снігової королеви, з далекої дитячої казки, але…
Нічну темряву переможно розриває життєдайний сніп вогню, ти поспіхом, підібгавши ноги, витягаєш задубілі кисті рук, і майже наяву відчуваєш як вони оживають, як радісно бігає кров по жилах, після загадкового і незрозумілого сповільнення. Багаття весело тріщить, поїдаючи хмиз, навколо радісно гомонять друзі, і в когось обов’язково знайдеться маленька пляшечка твого улюбленого коньяку. Я проти алкоголю на морозі, але заради минька можна підняти маленьку чарочку, і закусити її чорним, трохи застиглим на морозі «Білоруським» хлібом, і куснем сала по-закарпатськи, що наповнює ротову порожнину ні з чим незрівнянним смаком паприки. А потім присісти на розкладного стільчика, задерти голову угору і милуватись зоряним візерунком, потроху хміліючи від диму багаття.
Але, що це?! Десь деренчить дзвіночок – перше клювання! Щасливчик похапцем крокує до свого вудлища, витримує гросмейстерську паузу, і швиденько виймає з холодної деснянської води минька, що клюнув під самісіньким берегом, і звивається, немов вуж. Ну як можна зневажливо ставитися до цієї рибки-красеня?! Це ж просто шедевр матінки-природи серед сірих барв зимової ночі, клаптик холодного, але прекрасного сяйва Місяця, таємничий позаземний гість… Ні, не поважати цю загадкову рибу не можна.
Буває так, що не клює. Не там – «та всього один-два», чи «сусіди взяли трьох», а просто не бере, повний нуль! Здавалося б, катастрофа, але ні – ми все одно їздимо на миня. Попри ідіотську заборону, бо якийсь хворий на божевілля академік вніс цю численну рибу до Червоної книги, попри екстремальні умови, попри все інше – їздимо. І будемо їздити далі, бо це таке щастя – отримати ковток свіжих, щирих і прекрасних емоцій в той час, який здавалось би, зовсім для того не пасує.
Додам тільки, що на минька я їжджу один-два рази на рік, і не завжди щось ловлю, але рідко маю таке натхнення від іншої рибалки, що можу просто сісти і, майже серед ночі, написати ці щирі слова.

13.12.09, Київ

Состояние доброе