Так хотілося екскурсій, що я записалась на місцеву, по Нової Ігрені, де я ще жодного разу в житті не була. А що як я втрачаю щось. А як ні, то щонайменше погуляю серед нових облич, можливо, поспілкуюся з кимось цікавим. Але Антон М, цього разу, хоча й розповідав дуже багато, але, нажаль, не так багато з цього цікавило особисто мене. Так, мене дуже вразило, що над пациєнтами психіатричної лікані, під час окупациї нацистами, проводили есперіменти, або вбивали іх, було цікаво, що серед загинувших був один з синів ребе Шнеєрсона, а також, що залізнична станця "Ігрень" була створена раніше за вокзал в Катеринославі, але більша частка була не для мене. Якщо мене захоплює те, скільки знає людина, це не означає, що я буду прагнути знати теж саме.

Окрему увагу, як і раніше, заслуговують люди, які прийшли. Як і в минулий раз, вони всі, окрім одного юнака, неприємні ззовні, з похмурими поглядами, з якимось неживим виразом обличчя, я вже не буду вдаватися в опис їх зовнішністі, неприємні і все. І це дуже рідко коли я бачу таке щільне скопичення неприємних постатєй. Не з ким не хотілося розмовляти. Але вони, з рештою, почали розмовляти зі мною. І виявилося, що кожен з них, якщо не цікавий, то милий. Навіть літня жінка, яка, час від часу, шукала вуха, в які можна заливати проповідь про те, який чудовий порядок навели у Сингапурі, от би в нас такий був правитель, потім переключилася на інші теми, і скоріше була приємною ніж ні. Це факти про те, що зовнішність людей може бути оманливою, при том, що може і ні. Все одно ті люди, які позитивні ззовні, наврядше себе проявлять якімось злими козлами.

На Ігрені було затишно, там цікава школа, яка є колишня гимназія, але деякі мешканці цього поселення в межах міста, мали якусь власну уяву як має бути. Наприклад, вони самі вирішили що можна, а що ні стосовно іх власності, навіть якщо вона виходить на червону смугу вулиці. Мешканці будинку, який є пам'ятка архитектуры, не така щоб дуже цікава, але все ж, почали агресивно на нас кидатися, коли побачили екскурсійну групу і особисто мне з камерою. Знимок і так не вийшов красивим, але якась божевільна тітка щось вигукувала про дозвіл на фотографування. Ми просто пішли, але тітка викликала поліцію. Поліція нас зустрила на авто в кінці вулиці, послухала хто ми такі і що робили біля будинку і поїхала собі далі. Що вони сказали той дивній бидлотьолці можу лише гадати, але вона потім ще повз проїхала і з посмішкою нам помахала. Ще вони жартували, що примітили нас ще біля лікарні, і вирішили що найбільш верогидним поясненням хто ми такі є те що ми якісь релігійні, може, сектанти.

Погода була чудова. По дорозі до центру майже стемніло. Коли вийшла з маштрутці, хотілося йти скоріше к чомусь для мене традиційному в неділю, наприклад, в ресторан, не обертаючись. Все чого мені бракувало в той день, було повністю компенсовано ролом з окунєм унагі під імбирно-кунжутним соусом