"20 днів у Маріуполі" отримали важливу міжнародну кінопремію!
Далі пряма мова Деніса Буданова:
"Вручили Cinema Eye Honors. Це та документальна премія, про яку всі "фанати документалістики" забули як рибки Дорі.
Все перечіслювати не буду, ключове та цікаве:
Outstanding Nonfiction Feature: 32 Sounds
Outstanding Direction: Maite Alberdi - The Eternal Memory
Outstanding Production: Mstyslav Chernov, Michelle Mizner, Raney Aronson Rath, Derl McCrudden and Vasilisa Stepanenko - 20 Days in Mariupol
Outstanding Cinematography: Ants Tammik - Smoke Sauna Sisterhood
Outstanding Debut: Kokomo City
Ну і та номінація, де всі ми так активно голосували - Audience Choice Prize більш активні фанати виявилися у Bobi Wine: The People’s President"
ТГ Кинофайли
Сьогодні багато людей вже привітали і ще привітають Дмитра із ювілеєм. Я в числі тих хто вже привітав!
Ось його чудовий огляд фільму "20 днів у Маріуполі":
Фільм відкриває сцена-спойлер: два танки з літерами Z на баштах прибувають майже під вікна лікарні, де перебувають кореспонденти, і починають розстрілювати в упор сусідню багатоповерхівку. Автор (він веде оповідь за кадром англійською) зауважує: «В мене немає жодних ілюзій щодо того, що станеться, якщо нас схоплять». Один із танків розвертає гармату в бік шпиталю. Чернов зумисно обриває епізод заради старту оповіді з самого початку й тим підважує майбутню розв’язку, накидаючи на неї нестерпну невизначеність.
Загалом, «20 днів…» структуровані на кількох оповідних рівнях. Найпомітніший — лінійна хроніка подій. Другий, пунктиром — виживання авторів. Ще один наратив — внутрішня драма режисера.
Розвиток ситуації відображено з безжальною методичністю. Перші обстріли, перші руйнації, перші містяни, які втрачають самовладання й дах над головою. Частина сцен діється в лікарні, куди привозять постраждалих з усього Маріуполя. Чернов, наполягаючи: «На це має бути болісно дивитися», не відвертається навіть від скалічених або вбитих дітей: 18-місячного Кирилка, 4-річної Анжеліки, 13-річного футболіста, якому вибухом відірвало ноги. Батьки та лікарі безсилі.
Пекельною кульмінацією стає атака на пологовий корпус: руїни ще димлять, чоловік із закривавленим обличчям заклякає в прострації на ґанку, вагітних евакуюють на ношах; пізніше одна з них, знаючи, що її дитина не вижила, просить: «Убийте мене». В наступній склейці — людожерська облуда росіян про «базу “Азова”» у шпиталі. Стан речей стрімко погіршується. Знищено останню пожежну частину. Окупанти прорвалися в місто: чути автоматні черги. Трупи лежать просто на тротуарах. Відчуття незворотності підсилює саундтрек Джордана Дикстри та Браяна МакОмбера — мінорний ембієнт, що огортає візуальний ряд, наче музичний саван.
Та все ж якби Чернов обмежився поступом смерті, то отримав би щось на кшталт інвентаризації жахів — безумовно важливої, проте кінематографічно недостатньої. «20 днів у Маріуполі» — історія ширша й глибша.
Дмитрий Десятерик
"20 дней в Мариуполе" получили важную международную кинопремию!
Далее прямой язык Дениса Буданова:
"Вручили Cinema Eye Honors. Это та документальная премия, о которой все "фанаты документалистики" забыли как рыбки Дори.
Все переччислять не буду, ключевое и интересное:
Outstanding Nonfiction Feature: 32 Sounds
Outstanding Direction: Maite Alberdi - The Eternal Memory
Outstanding Production: Mstyslav Chernov, Michelle Mizner, Raney Aronson Rath, Derl McCrudden and Vasilisa Stepanenko - 20 Days in Mariupol
Outstanding Cinematography: Ants Tammik - Smoke Sauna Sisterhood
Outstanding Debut: Kokomo City
Ну и та номинация, где все мы так активно голосовали – Audience Choice Prize более активные фанаты оказались у Bobi Wine: The People’s President”
ТГ Кинофайлы
Сегодня многие уже поздравили и еще поздравят Дмитрия с юбилеем. Я в числе тех, кто уже поздравил!
Вот его замечательный обзор фильма "20 дней в Мариуполе":
Фильм открывает сцена-спойлер: два танка с буквами Z на башнях прибывают почти под окна больницы, где находятся корреспонденты, и начинают расстреливать соседнюю многоэтажку в упор. Автор (он ведет рассказ за кадром на английском) замечает: «У меня нет никаких иллюзий по поводу того, что произойдет, если нас схватят». Один из танков разворачивает пушку в сторону госпиталя. Чернов намеренно обрывает эпизод ради старта повествования с самого начала и тем самым поднимает будущую развязку, набрасывая на нее невыносимую неопределенность.
В общем, «20 дней…» структурированы на нескольких повествовательных уровнях. Самый заметный – линейная хроника событий. Второй, пунктиром – выживание авторов. Еще один нарратив – внутренняя драма режиссера.
Развитие ситуации отражено с безжалостной методичностью. Первые обстрелы, первые разрушения, первые горожане, теряющие самообладание и крышу над головой. Часть сцен проходит в больнице, куда привозят пострадавших со всего Мариуполя. Чернов, настаивая: «На это должно быть болезненно смотреть», не отворачивается даже от изуродованных или убитых детей: 18-месячного Кирилла, 4-летней Анжелики, 13-летнего футболиста, которому взрывом оторвало ноги. Родители и врачи бессильны.
Адской кульминацией становится атака на родильный корпус: руины еще дымят, мужчина с окровавленным лицом застывает в прострации на крыльце, беременных эвакуируют на носилках; позже одна из них, зная, что ее ребенок не выжил, просит: «Убейте меня». В следующей склейке — людоедское обман россиян о «базе «Азова»» в госпитале. Положение вещей стремительно ухудшается. Уничтожена последняя пожарная часть. Оккупанты прорвались в город: слышны автоматные очереди. Трупы лежат прямо на тротуарах. Чувство необратимости усиливает саундтрек Джордана Дикстры и Брайана МакОмбера — минорный эмбиент, окутывающий визуальный ряд, как музыкальный саванн.
И все же, если бы Чернов ограничился продвижением смерти, то получил бы что-то вроде инвентаризации ужасов — безусловно важной, но кинематографически недостаточной. «20 дней в Мариуполе» — история более широкая и глубокая.