Знайшла роман Володимира Винниченка "Записки кирпатого Мефістофеля", щоб краще розуміти контекст деяких пісень, які мені заходять останнім часом. Якось так мені видав ukrlib, що почавши з останніх сторінок, я рухалася до кінцевої розв'язки і за крок до кінця пригальмувала. Бо емоційна важкість утворення саме залежності однієї людини від іншої почала так тиснути, що я взяла перерву на те щоб подумати, чи треба воно мені. Попри те, що протагоніст знайшов жінку, з якою йому добре і затишно, вище згаданий механизм затягував його назад у відносини, які, за визначенням, важкі і він сам розуміє, що, за великим рахунком, і не потрібні. Я сумніваюся що мені це зайде, але обережно, все ж, спробую читати. Можливо закину читання тому що, в мене самій ніколи не було складних стосунків. Те що можна було колись, і є зараз, завжди були чисті, ясні і щасливі стосунки. Навіть ті сторінки мого життя, на яких відбувалися зустрічі із одруженим чоловіком, протягом 11 років, демонструють готовність швидше відмовитися коли стає складно і повернутися тоді, коли обидва готові бути просто щасливими разом. Але пісні Клавдії Петрівни все одно заходять і я вже відчуваю, що ось це важке плетення емоційних залежностей романа ніби просто струшується і перетворюється на легкий і просто іронічний формат кабаре. Не знаю хто як класифікує, але для мене це кабаре і я знаю що є такий стиль