саундтрек: Metallica - Sad but true
арена подій: Київ, траса Київ - Ковель до рогу на Маневичі, власне Маневичі, село Велика Глуша, озеро Біле, глушина десь у межиріччі Тур”ї і Прип”яті, озеро Святе
учасники: Тосі, Костай, Сашко, Гриша, Циган, яфке. А також шляховики, ДАІшники, погранці, білоруси, вкочені селяни та інші колоритні потвори.



Як не важко було узгодити всі нюанси, але нарешті нам це вдалося, і старт був запланований на ніч між 28 та 29 жовтням. Словами не передати, наскільки хотілось вивільнитись з-під гніту великого міста, особливо гострим це відчуття було в оточенні борщагівської гопоти, під час фінальних закупів у “Сільпо” на Гната Юри...
Але пройшло якісь там півгодини, і ось ми вже полишаємо за собою культову річку И, незвично темні та безлюдні Бучу та Немішаєво, і поступово забуваємо про суєту суєт, гопів, роботу та низку інших руйнівних для особистості справжнього рибалки-мандрівника аспектів життєдіяльності. Що може бути краще за далеку дорогу у невідомий досі край у компанії двох справжніх друзяк?
У розмовах не помітили, як промайнули майже рідні Тетерів, Іршу та Уж. І за Коростенем очікувано вперлися в загорожу на “Варшавці”. Що робити далі - невідомо, об”їзд в наші плани не входив, я пригадав, що Коля нещодавно почав їздити напряму, але ж самі ми ніколи не долали цього рубежу. Тим часом ДАІшники поруч активно спиняли каміони з осатанілими водіями. Ми ж вийшли віддати шану природі, що і зробили досить-таки узгоджено. Після цього сіли в машину, сказали “а мать його так”, і поїхали під “кірпідон”. Ніхто за нами не ганявся...



На задньому сидінні нервово засовався Павло, і згодом довелося віддати йому контроль над програвачем компакт-дисків. Тож незабаром залунали перші акорди Enter Sandman з чорного альбому Металіки, що додали певного колориту нашій подорожі прекрасно полагодженою, але порожньо-мертвою і темною трасою. Власне, нічого страшного в цьому не було, тим паче попереду нас чекали три дні відпочинку і рибалки, тож ми не тужили, а продовжували монотонно точити ляси, стараючись тримати нашого керманича в тонусі, втім, він був настільки заряджений на дорогу, що це було зайвим. Аж ось ми дістаємось чергової перепони... Про неї потрібно розповісти детальніше.
Десь за Лугинами почали з”являтись перші ознаки того, що Варшавку таки ремонтують: розмітина на шляху стала непостійною, подекуди було необлаштованим узбіччя, а один з мостиків перебував під тотальною реконструкцією, що призвела до вщент зруйнованого відрізку, довжиною в кілометр, горбами якого ми чемно протрусились і за кілька хвилин під”їхали до цікавого роз”їзду. Траса знов була зачинена “кірпідоном” і пластиковою фішкою, в правий бік відходив дуже посередній за якістю покриття шлях, обабіч якого стирчав кривенький і непевний покажчик “Олевськ ->”. Біля загорожі було припарковано в вбитого в кізяки жигуля, з якого вилізло кремезне чудно у ватніку і шапці-ушанці, підперезане жилетом шляховика і посунуло до нас. Гришка його випередив з запитанням

(говорять російською)
- А что, сюда нельзя? (показує вбік перекритої Варшавки)
- Не, сюда нільзя...
- А куда можно?
- А вон - объезд на Олевск, всего 20 километров

...увага, в цьому місті була витримана шедевральна пауза в кілька секунд, і потім шляховик невимушено продовжив:

- Но можно и сюда... (невизначений кивок вбік перекритої Варшавки)
- Так а фишечку-то уберите тогда (Гриша не розгубився)
- Мммм, так а на чай? (Все так само невимушено)
Ми охреніли від тої невимушеності. Я понишпорив у кишенях, витяг зіжмакану п”ятірку і віддав Гриші, той - шляховику. Останній одразу пожвавів і жбурнув в нас хмарою слів-інструкцій:
- Значит, едете по правой обочине, объезжаете укладчик, а через 8 км - второй пост...

Далі ми цього когута не слухали, і рушили в невідоме. До Маневичів дістались без пригод, спинялись тільки на пару хвилин перепочити в Сарнах. Наперед світанку вкотились (пізніше буде оспівано куди більш колоритне значення цього чудового слова) в це велике селище. Праворуч бовванів великий зачинений магазін, на якому було написано “Маневичі Маркет”, зліва - те, що цікавило нас більше: заправка “ВОГ”, на якій нас жваво привітав вже цілком волинською говіркою піштолетник. Я не вдарив писком в лайно, і так само жваво підхопив розмову. Мої пізнання в діалектах української мови були йому явно до вподоби, тому він гостинно запросив:

- Туалет осьо, хлопці, алє просим вибечити, води немає..
- А може? (я з надією в очах кивнув вбік газону, ззаду будівлі станції)
- Та звичайно! Ідіть! (Щира посмішка на всі 32)

Коротше, всі свої плани ми швиденько втілили в життя, Гришка дзенькнув Толі, і ми домовились про стрєлку на перехресті села з багатообіцяючою назвою Велика Глуша.
Навіть у світанковому присмерку, Волинь нам сподобалась шалено. А коли промайнув вкритий ранковим туманом Стохід - враження дуже посилились. Тож, часу ми більше не гаяли, проскочили Любешів і за півгодини до призначеного строку вкотилися в цю саму Велику Глушу. Щоправда, перехресть там було аж чотири, але блага цивілізації допомогли нам швиденько знайти хлопців. Ручкання, обійми - не бачились вже давненько! Водночас, познайомились з Сашком - Костіковим братом. Ну і, знов-таки не гаючи часу, рушили до озера Білого, де нас мали чекати страшні україно-білоруські рибини, адже кордон двох держав проходить по центру майже колоподібного озера.



Шлях через ліс нас особливо не вразив - щось схоже на КВХ. Озеро стріло хмарним небом і вітерцем, але в цілому приємно вражало розмірами, прозорою водою і чистими бережками. Щоправда, назвати його безлюдним я не можу, загалом близька півтора десятка човнів ми побачили за час риболовлі. Проте габарити водойми дозволяли не помічати конкурентів.
Але з рибалкою щось вийшло глухувато. Ехолотом ми знаходили шалені (на Дніпрі такого не побачиш) зграї білої риби, під ними - “пастухів”, та клювання було відсутнє тотально. На трьох ми заробили чотири непевні тички, а Сашко пізніше зловив дрібного щупачка. Толя трохи засмутився, бо хотів, щоб ми обов”язково відчули міць тутешніх крокодилів, але що поробиш - мабуть давлєніє... Вольовим рішенням було визначено наступну ціль - озеро Святе, і по обіді ми вирушили. Але ми - то були б не ми, якщо б не придумали якогось екзотичного варіанту. Отже, я з Гришкою і Костя з Сашком поїхали в тридцятикілометровий марафон умовними шляхами і глухими селами, а Толя з Павлушею, завантаживши Колін “Бріг” двома спущеними човнами і собою - попливли прориватись крізь білоруський канал до озера Волянське, аж потім через протоку - до того самого Святого. Ми трохи бідкались за хлопців, але все мало бути нормально - харизма Толі і знайомство Цигана з Варягом принагідно стали б у пригоді. Хвала Всевишньому, до цього не дійшло, і хлопці спокійно здолали нелегкий маршрут.



Щодо “кемел-трофі” - ми ані краплі не пожалкували, що обрали саме найкоротший і найважчий шлях. Таких колоритних сіл, такої незрівнянної і прекрасної природи ми давно вже не бачили. Що здивувало, за відсутності нормальної дороги, і суттєвій віддаленості від міст - села ЖИВУТЬ. Всюди їздять на ґарбах, у полях дирчать трактори. Працюють всі державні установи - поштові відділення, амбулаторії, сільмаги, тощо. Хати і двори - не заможні, але міцні і дуже чепурні. Власне, останній факт дуже дивував, за умови традиційного бардаку в українських селах - хазяйство ж, панімаєшь.. На Волині чомусь вміють і господарство вести, і двір з хатою, городом і садом тримати в такому стані, що гідно було фотографувати на якусь поштівку на тему кантрі-сайд. Таке раніше я бачив тільки на Закарпатті. Та менше з тим, до цього питання ми ще повернемось, зосередимось на природі. Ніби, такі знайомі самі піски і сосенки, але чомусь тут вони вражали якоюсь маніакальною чистотою і нехоженістю. Зарості моху, зелена, часом руденька пухка травичка, схожа на волосся дитини, подекуди - березові переліски і дуби-одинаки. А Прип”ять! Уявіть собі зелену (в листопаді!) безмежну річкову долину, з лісами аж на обрії, якою зміїіться красуня-річка, розміром як дві И, але з потужнішою течією і глибша. Вигини русла, круті бережки, “обратки” - все в налічії. Коментар Сашка був коротким, але ємним: “дрібної і всякої щуки - дофіга”. Як прикро, що цього разу не вдалось тут порибалити. Сподіваюсь, колись я повернуся під село Щітинь... І приношу вибачення, що не сфотографував цю красу - надто це було важко зробити у русі з бездоріжжя, а ми квапились, бо день збігав...
Загалом, водойми Волині вразили рибністю. Ні, браки тут теж є, але річки й озера рятує важкодоступність і глиб. Майже всі озера - карстового походження, і мають значну глибину (20 метрів - не рідкість), навіть за умови скромної площі. А всіляких річок, польдерів і озерець там - на ціле життя не вистачить рибалити. Пригадався момент, коли ми їхали уздовж якоїсь маленької канави (типу польдерів на Київщині) по дамбі, і від гуркоту автівки в цій мікроводоймі шуганулася немаленька щука. Ну, я так гадаю, що то була щука, але менше з тим...



Рибним було і озеро Святе, де ми врешті-решт отаборилися. Сашко розповідав, що “і щука з окунем, і лящі, як газети, і плотва, як на Білому (а на Білому - плотва, як пляшка)”. Згодом підійшли і хлопці на човні, причому, вони не пливли, склавши руки. Толя примудрився хапнути аж чотири щучки, тож юшкою на вечір ми були забезпечені. Сутінки насувались, і ми швиденько заклопотались - хто наметами, хто дровами. Дещо розвеселив новий персонаж з сусідньої стоянки. Напарник цього опудала тусувався на човні, десь на Волянському, а він самий, з його слів, добряче “вкочений”, залишився чекати на березі. Що таке “вкочений”, гадаю, особливо пояснювати не треба, тай Сашко швидко підтвердив нашу здогадку. Колоритне слово! І я одразу згадую блиск в очах Цигана, після того, як Павлюша його засвоїв... він напевно збирався цього вечора стати вкоченим...



Я ж таки зухвало покинув клопоти, і після заходу сонця побіг на бережок. Ніби гуляв окунь, але не вдалося до нього достукатись, тому перейшов на канал-річку, що витікала з Святого у Волянське. Тут справи пішли веселіше - спочатку на діп даймонда зійшло щупеня, грамів на 300, а потім на маленького предатора дибнув симпатичний окунчик, з долоню. Забрав його до юшки, і повернувся до табору.
Далі все було, як у казці - чудова юшка, веселі кпини Циганюри, який вкотив добряче, але межі не порушив, щирі і цікаві байки Сашка, шашличок від Кості, неквапливі теревені за життя. Чудові хлопці - ці львівяни та волиняни! Радісно, що вже другий рік поспіль вдається спільно проводити такі прекрасні сейшни...
Зізнаюсь щиро, години після десятої я вже падав на ніс (звісно, від утоми, спиртного майже не вживав), і поплентався до намету спати. Хлопці далі скаржились, що хропів шалено, що я на це можу казати... Пробачте, рідні, був би я вкоченим - то інша справа, а так - просто щиро пробачте, бо втомився!

Далі буде...