gameover
З’їм таблетку – полечу у космос,
З’їм таблетку – полечу у космос,
З’їм таблетку – полечу у космос,
З’їм таблетку – полечу у космос я…
Знаєте як воно, коли стоїш на якомусь чужому сірому ґрунті, навкруги чорний простір і повнісінька тиша, а попереду – вражаюча своєю нереальністю картина: якесь біло-блакитне чудо світу, яке його мешканці ласкаво називають Землею. Ці враження важко описати словами. Ви або бачили це у снах, або ви просто не зрозумієте, що я маю на увазі. Звісно, якщо ви не космонавт, але чомусь мені слабко в це віриться.
А от коли перший шок проходить, одразу ж настає черга другого: відкритий від подиву рот намагається ковтнути кисню, щоб одразу ж пустити його по крові. Але кисню немає, бо на Місяці немає повітря. Очі розширюються від страху, що нахлинув вмить, серце починає скажено калатати, чи то від паніки, чи то в спробі використати той кисень, що ще залишився, по другому разу.
Може б колись я і злякався, та не тепер. Тепер вже не можна. Може той дурний клубок болю, що називається серцем й за панікував, але та річ, яку я завжди слухав, не зважаючи на волання серця, - мозок – панікувати й не думав, а просто стабільно робив свою справу. Хоча й тверезо оцінював, що без кисню йому було довго не протягнути. Рука якось сама собою потяглася в кишеню за пачкою цигарок.
Як немає кисню – будемо дихати димом.
Коли попіл від половини цигарки вже загадково покружляв у бік сузір’я Оріону, я остаточно заспокоївся і розслабився, про що свідчив факт появи дурнуватих думок. Типу «а кажуть у вакуумі звук не розповсюджується». І чому такі ідіотські питання постійно забивають голову, відволікаючи від більш важливих??
Так чи інакше, але затягнувши повні легені диму, я з усієї сили ЗАКРИЧАВ.
- ААААААААААААА!!! – через декілька секунд я усвідомив, що про вакуум то все брехня. Як у програмі про двох хлопців, що руйнують міфи.
А ще через мить з мене вийшов весь дим і різко запаморочилося в голові. Сурова реальність, бля.
Аж тільки тепер я помітив постать, що сиділа на кратері неподалік.
- Що, теж в брехню про вакуум не повірив? Правильно зробив, інакше якби ми з тобою розмовляли.
То був молодий чоловік у формі військового пілота. Чомусь із прапором України на одному передпліччі і гербом Другого військового флоту – на другому. Ще кажуть, що в космосі немає вітру. Можливо, але тоді його волосся тремтіло через дії якоїсь іншої сили.
Я не розгубився.
- Ти тут що робиш? І, власне кажучи, хто взагалі такий? – мій, чомусь злий, погляд вдарився об його очі.
Він засміявся.
- І дійсно, що ж я тут роблю, коли база знаходиться на Венері?.. Зрештою, це не так важливо, як те, що ТИ тут робиш, - він продовжував сміятися, - Але ти молодець. Не пропав.
Він кивнув головою на цигарку в моїй руці. Типу «а багато хто так і здох тут». Ха! Біс із ними, то природний добір. Не зміг пристосуватися – не засмічуй собою генофонд.
Я мовчки дивився на нього. Щось у ньому було таке до болю знайоме… Але, можу поклястися, мені з ним не по дорозі. Може вся справа в тій хитрій посмішці?
- Тут гарно, еге ж? І, головне, ніхто не заважає насолоджуватись цією красою.
Ось тут я чомусь не витримав. Чомусь – бо це дійсно трохи не моя поведінка. Але біс із ним.
- Не заважав. А ось тепер ти з’явився і негативно впливаєш на мою психіку.
Цей ... продовжував сміятися. А потім ткнув рукою десь вбік від себе. Я автоматично подивився в ту сторону. І, чесно кажучи, побачене мене вже не здивувало.
Біля ще одного кратера стояв акуратно припаркований БМВ темно-сріблястого кольору. Аж дивно, наскільки гармонійно він виглядав на фоні космічного ландшафту.
- Але це лише ілюзія. Самовпевненості, нахабства. Успіху, якщо хочеш.
Він дійсно мене дратував.
- Хоча… Якщо зумієш його завести – вважай розірвеш ланцюг і доведеш, що ти кращий, - він загадково примружив очі, чекаючи відповіді.
Я запалив ще одну сигарету. Повільно вдихнув дим, відчуваючи як кров розносить його до усіх куточків тіла.
- Я не збираюсь нічого нікому доводити. Це все одно нікому не потрібно. І ти це чудово знаєш.
Він зістрибнув з кратера, важко приземлившись на важкі армійські черевики. Підійшов до мене, так само повільно, як я вдихав дим.
- Та невже?.. Що ж ти тоді тут робиш, га? Ти забагато брешеш, особливо – собі. А мені можеш не брехати, я все одно бачу тебе наскрізь.
Я знизав плечима. І знову подивився прямо в ті єхидні фальшиві очі.
- Ось ти зараз розводиш демагогію, Капітан... А мені достатньо встромити ножа тобі нижче ребер і ти здохнеш, валяючись в цій космічній пилюці, наче свиня.
Він здригнувся і мої слова наче відштовхнули його на декілька кроків назад. Його закалатав озноб. А в наступну мить я побачив в його розширених очах те, що вже давно звик бачити в очах людей: страх.
- Де Шлях, собако?
Він відступив ще далі, закривши обличчя долонями.
- Б-будь-ласка… Н-не треба… Шлях… На тому боці… Але там ця темрява, вона тебе зжере! Будь-ласка… Тільки не у темряву… - він уперся спиною у стінку кратеру і знову здригнувся, відчувши, що відступати далі нікуди.
Я просто розвернувся й пішов. Не озираючись. Ні на те жалюгідне створіння, ні на акуратно припарковану ілюзію, ні на повільно пульсуючу в далечі Землю.
Озиратись погана прикмета. Я ніколи не озирався. Ні коли позаду шугали кровожерливі тіні, готові будь-якої миті розірвати твоє існування. Ні коли відчував серцем (отим, що волало) погляд, сповнений любові.
Моя справа не озиратися, моя доля йти вперед. Першим. Прийняти на себе і обов’язково витримати ті удари, що готує нам Шлях.
Навіть смерть – ніщо, в порівнянні із ним.
Чого боятися, вже після того, як те, чого ти завжди потай боявся, вже сталося? Ти іноді дивишся на неї і питаєш в себе: боже, невже ми з НЕЮ дійсно стали такими чужими?? Ти навіть не розумієш, як це сталося. І як ти живеш далі.
Чого боятися в темряві, коли ти абсолютно розумієш, що боятися має вона тебе?
Довгий міст, що пафосно називався «Зоряний Шлях», був так і не добудований. Погана звичка ще з совкових часів.
І за декілька кілометрів від поверхні Місяця він просто обрубувався. Що ж, тільки тепер я зрозумів, що мав на увазі мій дуже загадковий друг, коли марив Шляхом.
Невже я поглянув на світ очима Вовка? Брехня. Мене називають круком, а не вовком. Зловісний символ мудрості… Де правда? І чи є вона взагалі?
«Твоя доля за один крок від тебе, але він веде до дна прірви. Роби крок, якщо не боїшся.»
Курити більше не хотілося. Не було потреби. Тепер космос був моїм. І закони писав Я.
Ножем, на якому чомусь запеклася чиясь кров.
А Шлях був уже під моїми ногами.
- То що, Наталю, як тут у вас справи?
Чергова медсестра з якоюсь чи то провиною, чи то жалем подивилася на лікаря.
- Хлопець з четвертої помер… Вранці…
Лікар махнув рукою, тим жестом, що зазвичай виражає розпач від невдачі.
- Жаль його, довго тримався… Наталю… В нас залишився спирт? Ех, як не пощастило, - він дістав з кишені халату сигарету і одразу ж її запалив, прямо тут, у відділені.
- Угу… Не курив ніколи… І рак легенів…
24.06.2006