Коли я бачу ці весняні квіти, то одразу згадую про свою батьківщину. І про своїх близьких. Про тих, кого зі мною немає поряд. Одні, як тато та мама, пішли назовсім, а інших я просто не можу бачити через нинішні обставини. Сподіваюся вони тимчасові. Я не називаю речі своїми іменами, бо не хочу зайвих нагадувань про цей біль.
Усім і так усе зрозуміло. Але ці квіти нагадують мені про дiм.
І як ми з батьками гуляли навесні в Кириковому саду, милувалися цвітінням пролісків і навіть не розуміли, наскільки були щасливі.