Історію своїх "древнерускіх" земель в Росії знають навмисно (умислено) погано, "ето нє баґ, ето фічя". Історія Великого Булгару - самого стабильного утворення на своїх теренах протягом всього середньовіччя - в РФ практично під забороною.
Утворене на уламках Хозарії, Булгарське ханство акумулювало всю її спадщину окрім західних і кавказьких земель.
При швидкому погляді на схему вже зрозуміло, яку роль грали половці (кумани, західна гілка кипчаків).
Вони не входили до Булгару, а слугували посередником і буфером поміж ним на північному сході, Хорезмом на півдні та Князівством Русь на заході.
Всупереч усталеній кабінетній традиції (яка повністю перейшла в культуру, худліт), половці не мали ханів і не утворювали ханств. Їхні вожді, названі в літописах "князі", явно були "беї", родові аристократи.
Це голова правлячого роду, який має витримати конкуренцію всередині племені (бо кузенів, братів і дядь завжди багато, а вбивати їх не можна), а потім ще поміж окремими племенами (які нараховували біля десяти чи дванадцяти крупних об'єднань і біля сорока дрібних).

Тому не дивно, чому на чолі тої частини половців, яка щорічно підписує договір з Києвом (або не підписує, і тоді війна), практично щороку ж стоїть нова персона. При чому стара персона не померла - фигурує і далі, але вже не як головний князь, а лише очільник свого племені.
Що було там, де половці НЕ слугували буфером між Булгаром і Руссю, а ті-два граничили безпосередньо?
Там були постійні прикордонні війни.
Муром, Рязань і майбутній Нижгород - це якраз той фронтир, і ці міста переходили то до Русі, то до Булгару з перемінним успіхом.
(на цій мапі - сіра зона строго на захід від Булгару).
Але то були не землі слов'ян, а території племен - вони так і звалися Муро-маа, Ерзянь, Мєрь ітд.
В якості кого на тих землях були русини?
Очевидно, що приблизно в тій ролі, як контингент НАТО в Іраку чи Авганистані (вибачте за безпардонний супермодернизм).
Опорні пункти - важко сказати, радше оборони чи радше нападу - були населені переважно русинами, при чому, вочевидь, найбільшими "шукачами пригод" серед них.
Біглі, ті що в розшуку, безхатченки, це простий люд.
А аристократія - ті що посварилися з більш впливовими родичами, включно з князівськими боковими лініями.
Звісно, вони могли втікати і в Поле Половецьке (Дешт Кипчак), і в Польщу, і в Візантію, і в Швецію, - і так і робили теж,
от тільки ніде там їм не дадуть одразу маленьке князівство, маленьке військо і "все що захопиш - твоє".
А тут - давали.
А поміж фортецями-форпостами були тоді ще "безкінечні" ліса, болота і напівстепи, населення яких не визнавало влади, або, скажемо так, визнавало в рамках річного договору, який треба скріпляти щорічно солідним походом з демонстрацією сили.

Безумовно, князі, бояри і інші колонисти з династичних міркувань одружувались і віддавали заміж сестер, тіток, доньок - з тими місцевими племенами.
Утворювались прошарки "руских" від змішаних шлюбів - поступово, немасово, протягом двухсот років і тільки навколо потужних міст.
Більшість племен уникали асиміляції, мали власну аристократію
і чи під впливом і прикладом Русі й Булгару, чи самородно, але заводили власні державності.
І воювали - і самостійно, і в союзі (проти Русі з Булгаром, проти Булгару з Руссю).
Асиміляція тих народів, не часткова, не вершкова, а масова - почалася вже після Великого Походу чингизидів.
Значні території віддавалися в вотчини як першородним ординським ханичам, так і їх нечистокровним васалам - ногайським бекам, московитським князям (ті ж беї чи беки), іноді комусь з місцевої аристократії.
Місцеві культи не витримували конкуренції ані з ісламом, ані з православ'ям.
За відомою схемою спочатку верхівка, потім середнівка, приймали одну з двох вір, що спрощувала статусні контакти.
Потім - також дуже повільно - нові віри поширювалися у массах, ставали не тільки ідеологіями але й інструментами престіжу.
При цьому першою жертвою падала мова.

Такі племена, як Меря, Мурома, Мещера повністю втратили свої мови, не факт що їх можна відновити академічно -
хоча, на щастя, існують ентузіасти, які відновили щонайменше Мерянський словник.
Інші племена виявились більш стійкі, і їхні об'єднання проіснували в зміненому вигляді аж до тепер - в якості етносів і субетносів.
Вже сам факт того що досі існують Ерзя, Мокша, Шокша, Мари (два або три племені), Удмурти, доводить,
що асиміляція була успішна лише там, де були проведені масові зачистки населення - а це вже суто московитські часи.
Вавилонськими методами непокірні народи депортували, а на їх місце виселяли інші "бунтівні" народи і групи - в різні часи це були новгородці, старообрядці, разінци-пугачовци всякі і, навіть, українці та біларуси.
Проте навіть тепер деякі ці народи існують - русифіковані, з повністю знищеною в 20-30ті роки національною елітою, але вони є.
Переважно це нащадки тих, хто стояв до кінця, допоки це було можливо:
при князях Русі і ханах Булгару - се було легко,
при Орді - трохи важче,
при Московії - дуже складно,
але ще при царях теоретично можливо.

Лише протягом останніх майже 100 років протистояння тоталітарному утворенню ссср майже унеможливило, мінімізувало шанси на ефективний спротив.
Для відновлення (важливо, що вже і давно існуючої) спадщини тим народам потрібні кілька факторів:
- добрі умови для національно свідомої еліти,
- політичний суверенитет (в першу чергу від московитів),
- активна і різностороння підтримка Заходу,
- прихід до влади ідейних або ситуативних прихільників націоналізму,
- гарантії від геноциду з боку озвірілих "сасєдушек" (ви всі знаєте, хто це).