Я от подумав - що ми - перше покоління українців, хто має змогу подорожувати. Ну, може наші батьки трохи встигли поїздити, вже у 21 столітті, але в цілому не так багато. Тож ми фактично перші.
Пам'ятаю своїх однокласників у радянській школі - а я живу у самому престижному районі великого міста - з всього класу було лише двоє, хто бував за кордоном, і в обох це була Болгарія. Був ще один, що народився в гарнізоні ГСВГ, але навряд чи це рахується. І так залишалося до початку 2000х точно, майже ніхто із знайомих не бував закордоном. Мої два діда були в Європі під час Другої світової, один як військовий у Відні, другий як остарбайтер у Магдебурзі, а наступні поїздки до Європи відбулися у нас, у мене, у сестри та у мами, вже не раніше 2005 року. І з тих пір до самої війни ми їздили по декілька разів на рік, звичайна родина вчителів. Оце і є розвиток - те, що колись було привілеєм невеликої групи населення, стає масово доступним. Як же це круто. І як і далі могло б бути круто, якби не війна. Зараз мільйони українців подорожують зовсім з інших причин.