Я от подумав - що ми - перше покоління українців, хто має змогу подорожувати. Ну, може наші батьки трохи встигли поїздити, вже у 21 столітті, але в цілому не так багато. Тож ми фактично перші.
Пам'ятаю своїх однокласників у радянській школі - а я живу у самому престижному районі великого міста - з всього класу було лише двоє, хто бував за кордоном, і в обох це була Болгарія. Був ще один, що народився в гарнізоні ГСВГ, але навряд чи це рахується. І так залишалося до початку 2000х точно, майже ніхто із знайомих не бував закордоном. Мої два діда були в Європі під час Другої світової, один як військовий у Відні, другий як остарбайтер у Магдебурзі, а наступні поїздки до Європи відбулися у нас, у мене, у сестри та у мами, вже не раніше 2005 року. І з тих пір до самої війни ми їздили по декілька разів на рік, звичайна родина вчителів. Оце і є розвиток - те, що колись було привілеєм невеликої групи населення, стає масово доступним. Як же це круто. І як і далі могло б бути круто, якби не війна. Зараз мільйони українців подорожують зовсім з інших причин.

«Радіо Свобода» опублікувало прекрасний аналіз церковної ситуації від Сергія Шумило, кандидат історичних наук (PhD), доктор теології (ThDr), директор Міжнародного інституту афонської спадщини, запрошений науковий дослідник кафедри історії, релігії та теології Ексетерського університету (Великобританія), науковий співробітник Інституту історії України НАН України:

«Відійти від Москви. Чи обере УПЦ шлях автокефалії від РПЦ МП?

Останніми днями у ЗМІ багато говориться про ухвалений Верховною Радою закон про нібито «заборону УПЦ». Насправді, якщо почитати закон, то у ньому жодним словом не згадується Українська православна церква (УПЦ), а згадуються загалом будь-які релігійні організації, пов'язані з релігійними центрами держави-агресора Росії. Тому казати, що цей закон «забороняє УПЦ» є невірно.

І коли в УПЦ самі заявляють, що закон спрямований саме проти них, то виходить, що вони тим самим підтверджують свою афіліацію із релігійним центром держави-агресора?

Офіційні спікери УПЦ, коментуючи ухвалений закон, постійно наголошують, що УПЦ є «повністю незалежною» («de-facto автокефальною»), але при цьому чомусь найбільше бояться вступу в силу згаданого закону. Напевно знають, чого бояться.

Бо насправді УПЦ за два з половиною роки війни РФ проти України так і не ухвалила жодного документа про свій вихід зі складу Російської православної церкви Московського патріархату (РПЦ МП), від якої вона залежала канонічно та адміністративно всі ці роки (від самого створення в 1990 році).

Для всіх інших помісних Православних Церков світу УПЦ не є самостійною церквою, але є канонічним структурним підрозділом у складі РПЦ МП. Саме в такому статусі вони визнають і приймають представників УПЦ до співслужіння під час закордонних поїздок. І ніде у відносинах з іншими помісними Православними Церквами УПЦ не заявляє, що вона не має нічого спільного з РПЦ МП. Такі заяви робляться лише для внутрішньої аудиторії всередині України, але жодним чином не на зовні, за її межами.

Як пояснюють в приватних розмовах деякі архієреї УПЦ, якщо вони остаточно вийдуть зі складу РПЦ МП, то втратять «канонічність» та визнання з боку інших Православних Церков. По суті, вони стали заручниками власного «канонічного міфу», який понад 30 років плекали в своєму середовищі у протистоянні з УПЦ-КП (Українська православна церква Київського патріархату) та УАПЦ (Українська автокефальна православна церква), а згодом і з ПЦУ (Православна церква України), виховавши ціле покоління вірян та священників на тезі, що поза єдністю з РПЦ МП не може існувати «канонічна церква» в Україні.

Схоже, це стало своєрідною модерновою т.зв. «еклезіологією» УПЦ. Власне, на цій ідеї ґрунтується навіть новий Статут про управління УПЦ, який в першому своєму пункті посилається на грамоту московського патріарха Алексія Рідігера від 1990 року про самоуправління УПЦ у складі РПЦ МП, і де недвозначно прописано, що УПЦ зберігає свою єдність зі світовим православ'ям винятково через РПЦ МП.
Саме цей пункт став каменем спотикання і причиною претензій до УПЦ як з боку багатьох священників і вірян УПЦ, так і суспільства, а також експертного середовища (релігієзнавців) та державної влади України. Адже в умовах жорстокої загарбницької війни Росії проти України, яку благословляє і всіляко надихає і підтримує РПЦ, збереження однією з найбільших релігійних організацій в Україні такого канонічного зв'язку з релігійним центром в державі–агресорі робить її заручницею антиукраїнської політики та невільною співучасницею її злочинної діяльності.

Зрозуміло, що в умовах війни будь-яка держава намагатиметься нейтралізувати такі впливи з держави-агресора, як в суспільній, політичній, економічній, культурній, так і релігійній сфері. Інакше і бути не може. Бо це війна. І це вже питання не просто свободи совісті, а національної безпеки в умовах війни. Це питання збереження життів мільйонів українських громадян, яких щодня убивають російські війська

- Бачиш двері? Мацай клямку
- Щічки дуєм і пиздуєм
- Чухай ногу об дорогу
- На раз зібрався, на два - з'їбався
- Шапка - двері - калідор
- Бери печенько і йди потихеньку
- Береш паличку маленьку і пиздуєш потихеньку
- Труси надів і полетів
- Бери сандалі, пиздуй подалі.
- Сапай вазони, нюхай дуст
- Валькуй городами
- Цілуйте тата в коліщата
- Пилуй, поки трамваї ходять
- Греби загомінками
- Там ваша шляпа, а отам - наші двері
- Вйо, бо дощ
- Забіжи у кукурудзу та накрийся лопухом
- Вишманделюйся!
- Топай з пляжу без панамки
- Крути ноги - роби вітер.

дякую Господи що взяв грошима
речами кістьми котами
віршами очима
дякую Господи що взяв будинком
дахом над головою нічним спочинком
випаленою травою
дякую Господи що взяв чи то забагато
чи то нічого
чим Ти візьмеш, скажи
у ворога мого?

Зустріч харківських і київських митців. Київ, 1923.

Практично всі розстріляні, репресовані або до кінця днів позбавлені можливості вільно творити.

Зліва направо, перший ряд: Максим Рильський, Юрій Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Григорій Михайлов, Михайло Вериківський. Другий ряд: Наталя Романович, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович. У третьому ряду стоять: Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко.

Після засідання Ради Безпеки ООН, на якому обговорювали російський ракетний удар по дитячій лікарні «Охматдит», РФ улаштувала ланч з нагоди свого президентства в Радбезі.
Як передає власний кореспондент Укрінформу в Нью-Йорку, основаною стравою в меню зазначено котлету по-київськи

Today russia hit «Ohmatdyt» children’s hospital with a rocket.

The National Children’s Specialized Hospital «Ohmatdyt» in Kyiv is the largest children’s hospital in Ukraine, where more than 20,000 children from all over the country are treated every year.

There is also oncohematology. Surgical departments that do not exist anywhere else. Boxes with heavy babies. There is no doubt that there were operations there at the time of the Russian arrival.

It's not a natural disaster. It's russians. These monstrosities do not care who to kill.

If you don't mind I would make small messages like this and you could forward them to your friends. Because sometimes it seems that the war in Ukraine is already over for the world. But this is not like Sarajevo, and not even like Chechnya. It is the biggest war in Europe since 1945.

Правильно сейчас говорят, что мир знает о России, в частности, о ее культуре только то, что россияне сами позволили миру знать. Но теперь каждый раз, когда кто-то в мире мне будет рассказывать о великой русской культуре, я буду показывать эти фотографии из села Большая Камышеваха под Изюмом. Расскажу об этих стихах и этих месседжах.

(с) Maksym Bespalov

Еще прекрасное про это "интервью" - когда Карсон спрашивает пациента, so do you see the supernatural at work? Я думал поначалу, что это продолжение тематики "каково вам быть лидером христианской страны", типа про помогает ли Вам Господь нести ваши консервативные ценности в мир?
Но, оказывается, сам Карсон верит в НЛО, допускает, что американцы с ними о чем-то тайно договорились, но считает, что в НЛО сидят не инопланетяне, а ангелы и демоны. Он говорил об этом несколько раз ранее. Вот интересно, наверное, он себе это представляет как в Гарри Поттере, что когда ты становишься президентом или премьер-министром, то к тебе приходят эти ребята и объясняют, как оно устроено на самом деле.

Встретил два отзыва о книге Николаса Старгардта "Мобилизированная нация", от российской блогерши и от украинского историка. Интересно сравнить, на какие именно моменты люди из воюющих между собой культур обратили внимание.
Сегодня - кратенький обзор от украинца Виктора Андрусива.

Один з важливих уроків, який дає книга полягає в тому, що пропаганда нічого особливого не вигадує. Вона бере те, що вже живе в людях і розганяє на все суспільство. Перед війною німці жили з ресентиментом поразки в Першій Світовій, однак, не сприймали це як поразку. Для них нова війна була бажана і очікувана з двох аргументів. Перший - наші батьки і діди були героями, яких знеславила поразка через революцію. Другий - ми мусимо воювати, щоб не довелося нашим дітям. Тому початок війни в дуже багатьох викликав ейфорію. Автор наводить листи, в яких молоді німці переживають, що не встигнуть потрапити на фронт до перемоги.

Другий важливий урок - пропаганда аргументує бажання суспільства, а не створює їх. Німці хотіли війни, але вона мала бути справедливою. Тому їм пояснили, що війна превентивна. Один лист солдата до матері особливо вразив. Він пише їй, що в польському будинку жінка відстрілювалась до останнього, і вони просто спалили будинок з нею. “Який же мудрий наш фюрер, що ми першими напали, інакше на місці цієї жінки могла бути ти” - писав він матері. Аргументація вторгнення в Радянський Союз, взагалі схожа аргументацію СВО - ціллю було повалити єврейсько-більшовицький режим і звільнити народи.

Третій - можливо найважливіший урок. Усвідомлення вчиненого зла не призводить до зміни поведінки в правильному напрямі. У 1943 німці почали усвідомлювати масштаб зла, який вони вчинили з євреями і іншими народами. Якщо раніше вони писали в своїх щоденниках, що розповіді про знищення євреїв є вигадкою англо-саксонської пропаганди, то з 1943 року вони почали писати, що бомбардування союзників є карою за це. Але замість того, щоб зупинитись, або перестати підтримувати нацистів, чи бути більш готовими до бунтів і революцій - їхня свідомість відреагувала зовсім іншим чином: ми маємо воювати до кінця інакше з нами зроблять те ж саме, що ми зробили з євреями. Тому вони ще більше мобілізувались на війну. І цей урок має застерігати нас. Від того, що росіяни дізнаються правду про Бучу - ситуація може стати навіть ще гіршою для нас, з точки зору їх готовності воювати до кінця.

Четвертий важливий урок - після війни німці не прийняли вчинені ними злочини. Хоча суспільство масово захоплювалось Гітлером і підтримувало війну - після війни німці зайняли позицію, що всі злочини вчинили нацисти, а народ немає нести за це відповідальність.

Завтра сравню это с отзывом россиянки Лилии Ким