Люди поділялися для мене на тих, хто був здатен на це відчуття, і тих, кому ніколи не пощастило побувати в такому стані. «Відчуття польоту» не піддається якомусь конкретному визначенню. Це безпричинний стан, який може охопити тебе просто посеред вулиці, у черзі за морозивом, ковбасою, квитком на потяг чи в чеканні тролейбуса. І хочеться кинути все на світі, видертися на дах старого будинку в центрі міста, звісити ноги донизу і сидіти, годинами спостерігаючи, як там унизу нічого не відбувається. Або раптове і нічим не вмотивоване бажання скупатися в міському фонтані, подарувати комусь малознайомому букет підсніжників чи конвалій, утекти з переповненого гостями свого ж дня народження і годинами блукати в парку, збираючи опале листя або зриваючи його ще зеленим із кущів і подрібнюючи в руках, вкриваючи пальці товстим шаром липкого зеленого соку. Або намагання потрапити в чийсь слід на снігу, стати ногою саме туди, залишити після себе точнісінько такий самий відбиток, як хтось, хто пройшов тут раніше, або зовсім божевільне бажання посеред зими намалювати собі на обличчі жовтим олівцем веснянки, одягнути шкарпетки різного кольору чи проходити всю зиму в шалику кольору жилетів, у яких ремонтують трамвайну колію.
Так от, класична галичанка – це справді міф, але не в негативному сенсі «манекенної, лялькової, надутої польської галюцинації», як сказав про це один галицький письменник, а в сенсі високої поезії, романтичних поривів, які далеко сягають за межі примітивного повсякдення, в сенсі того самого епосу, якого Галичина, на моє глибоке переконання, зовсім навіть не позбавлена. Візьмімо хоча б поезію, бо хто, як не поети, творить міфи? Героїні галицьких поетів – це жінки-духи, блоківські Прекрасні Дами, про яких у пам’яті залишається лише відчуття доторку до чогось прозорого, легкого, невагомого, нереального, але еротичного, можливо, саме цією своєю загадковістю. «Тепла, погідна, лагідна, оката» Варвара Лангиш чи забута середньовічна поетка Йосифа Кун, образ якої сконцентрований в одній-єдиній фразі: «Дозволь мені кружляти над тобою», Вероніка-сльоза, образ якої не менш осінній, розмитий туманами і фантазією, чи орися, у якої «тонкі нічні молочні пальці, гаряча і рухлива глина…», просто «Ти», «але буде видно і в темряві, що у Тебе втікаюча тінь». Відчуття цієї майже платонічної еротики посилюється постійним зниканням, невловністю: «лиши для мене в магнітофоні пісеньку про своє залишання», відчуттям відсутньої присутності: «Ніде коханої немає – ні в небі, ні на дні. Пустеля». Ідеальна галичанка – це безтілесна Муза, яка має надихнути і зникнути, їй немає місця в реальному житті, бо хіба ж можна реальній жінці сказати: «Я хочу почути, як вона скаже: «Дозволь мені кружляти над тобою»?
Оксана Хвиля
[Print]
Kukushka