Коли я повернулася у Київ, і навколо себе я бачила більше блокпостів ніж людей, я інколи відчувала себе плюшевим ведмедиком, якого невідомо за що, у будь-який момент можуть почати засипати з неба ракетами. Точніше небо здавалося мені джерелом погрози, небезпека ні за що. Кімнати із автоматами питної води тоді не працювали, тож замість просто спуститися в капцях на перший поверх і через дві хвилини повернутися у ліфт із пляшкою води, я була вимушена топати за квартал, до бювета. І вже звідти нести дві пляшки, по 5 літрів. Ну і біля кожного блокпоста відпочивала, читаючи ФБ, або Телеграм. Ставила пляшки і читала. І якось, одного разу, до мене підійшла жінка із парасолькою. Така висока білявка, із блакитними очима. Не скажеш, що тип зовнішності український. І мовою окупантів жіночка поцікавилася, що ж я тут знімаю. Коли я читаю на вулиці, телефон дивиться хіба що мені під ноги. Щоб жінка відчепилася, кажу: “Фейсбук читаю, не знімаю”. Пильна громадяночка не заспокоювалася, хотіла зазирнути мені в телефончик. Але тут я зрозуміла, що в неї є та сама аура, яку психіатри вважають ознакою того, що людина може бути їх пацієнт. Я спеціально вчилася цю ауру розпізнавати. Мені дали список фільмів на цю тему. На приклад, фільм “Рокове число 23” із Джимом Керрі, або “Чорний лебідь” Аранофскі. Моє життя складалося таким чином, що мені було необхідно навчитися бачити т. з. “ауру”, так вийшло ще до війни. І ось в обличчі жінки із парасолькою я її побачила. Вона хотіла, в цій ситуації, показати свій контроль наді мною, але моя реакція не була такою як вона очікувала, вочевидь, уявив собі продовження розвитку подій, після свого запитання, якось по-своєму. Вочевидь почуваючись невпевнено, вона пішла собі далі. Я їй пояснила що знімати в мене під ногами просто нема чого. А так би вона і далі наполягала на тому, що я щось таємно фотографую через стрічку новин у фейсбуці


Когда я вернулась в Киев, и вокруг себя я видела больше блокпостов, чем людей, я иногда чувствовала себя плюшевым мишкой, которого неизвестно за что, в любой момент могут начать засыпать с неба ракетами. Вернее небо казалось мне источником угрозы, опасность ни за что. Комнаты с автоматами питьевой воды тогда не работали, так что вместо просто спуститься в тапочках на первый этаж и через две минуты вернуться в лифт с бутылкой воды, я была вынуждена топать за квартал, в бювет. И уже оттуда нести две бутылки по 5 литров. Ну и у каждого блокпоста отдыхала, читая ФБ, или Телеграм. Ставила бутылки и читала. И однажды ко мне подошла женщина с зонтиком. Такая высокая блондинка с голубыми глазами. Не скажешь, что тип внешности украинский. И на языке оккупантов женщина поинтересовалась, что же я здесь снимаю. Когда я читаю на улице, телефон смотрит разве что мне под ноги. Чтобы женщина отцепилась, говорю: "Фейбук читаю, не снимаю". Бдительная гражданочка не успокаивалась, хотела заглянуть мне в телефончик. Но тут я поняла, что у нее есть та самая аура, которую психиатры считают признаком того, что человек может быть их пациентом. Я специально училась эту ауру распознавать. Мне дали список фильмов по этой теме. К примеру, фильм "Роковое число 23" с Джимом Керри, или "Черный лебедь" Аранофски. Моя жизнь складывалась таким образом, что мне необходимо было научиться видеть т. н. "ауру", так вышло еще до войны. И вот в лице женщины с зонтиком я ее увидела. Она хотела, в этой ситуации, показать свой контроль надо мной, но моя реакция не была такой как она ожидала, очевидно, представив себе продолжение развития событий, после своего вопроса, как-то по-своему. Очевидно чувствуя себя неуверенно, она пошла дальше. Я ей объяснила что снимать у меня под ногами просто нечего. А так бы она и дальше настаивала на том, что я что-то тайно фотографирую сквозь новостную ленту в фейсбуке