Попри те, що кінець роману Винниченка "Записки кирпатого мефістофеля" здавався спочатку передбачуваним, він виявився протилежністю того що здавалося. І дуже добре, що я почала читати з початку, мені було дуже цікаво! Клавдія Петрівна з'являється на початку оповідання, а потім надовго зникає. І перебіг дій розгортається так, що я забуваю про неї. Особливо захоплюючим було знайомство головного героя з Шапочкою, як він називав Ганну Забережну, ще не знаючи її імені. Вміння підкреслити почуття і настрій персонажів описом міського пейзажу, разом з усіма відтінками пори року, добових змін, залучає мене, як читача, в той світ, що створений у цій книзі, просто стовідсотково.

Я стала більше цікавитися доходними будинками Києва, розуміючи, що частина дій відбувається в тих що, я легко можу уявити, але краще мати в запасі ще хоча б парочку :-) А так, уявити собі колишню Фундуклєєвську, Бібіковський бульвар, Хрещатик, Паркову не важко, звичайно. Від себе додати Володимирську, Гончара, Лютеранську, Шовковичну, Володимирський узвіз, Десятинний провулок і казковий Київ Винниченка, початку двадцятого сторіччя, вимальовується доволі легко! :-)
Коли закінчила читати, я ще поновила уявлення про костюми 1916 року. Щоб більш чітко уявити собі типові силуети тих років.

Головний герой, як виявилося, дуже сильно нагадує ззовні портрет автора. В романі Яків Васильович спочатку здавався людиною настільки вільною від суспільних забобонів, що уявити собі щось інше крім щасливого шлюбу в кінці, із його коханою жінкою, було взагалі неможливо, але ж не так сталося як гадалося :-))) І людиною, яка дійсно виборола собі право на щасливе особисте щастя, виявився безвольний і безхарактерний Панас Павлович. Який, на справді, просто на емоціях, ледь не застрелив свою стервозну дружину, яка його просто, що називається, допекла. А Яків Васильович, будучи за крок до ідеального хеппі енду, раптом знайомиться із дитиною, яка народилася від нього. І саме для цього і з'являється Клавдія Петрівна. Як людина, вона, звичайно, відрізняється від типової, для свого часу, Варвари Федорівни, яку намагався застрелити Панас Павлович. Але хоча Клавдія не чепляється усіма правдами і неправдами за статус заміжньої жінки, вона не така незалежна, як її намагаються представити деякі критики. Заробляти на життя вона не може, без її рідної сестри, вона б точно загубилася в житті. Тому її можно вважати персонажем, який напевне викликає жалість. І жалість багато чого вирішує у перебігу подій. А ще коли Яків побачив оці маленькі ручки, оченятка, які напевне його оченятка, коли сам купав, колисав це немовля, то просто якось в повітрі, яке уявлялося в оповіданні, утворювалися невидимі ниточки, які прив'язували до дитини. І подібно більярдній кульці, який вже заданий імпульс києм, і яка закочується в лузу, бо іншого шляху немає, нібито вільний від забобонів, наш герой одружується на Клавдій Петрівні. Ніяких ілюзій щодо виникнення почуттів не виникає, він точно одружується лише заради дитини. Кохана жінка зникає з його життя.

Роль Клавдії Петрівни, від початку і до кінця, не така що позаздриш. Хоча вона людина скоріше добра, її не кохають. З одного боку, від стереотипів суспільства вона вже відійшла, але нової повноцінної форми існування ще не набула... Її сестра, викладачка на жіночих курсах, більш цілісна і незалежна особистість, яка доречи, не хвилини не бачила трагедії в тим, що сталося із Клавдією (ситуація, в наслідок якої народилася дитина). Саме сестра щаслива в тім чим вона займається в житті і це робить її незалежною від наявності кохання. Чому Соломія Опришко, створила на сцені саме ту Клавдію Петрівну, яку ми зараз всі знаємо? Я думаю, що скоріше, це такий собі фанфік, що книгу вона читала, але її Клавдія, це можливо, вона сама, те як би вона діяла на місці Клавдії Петрівни Любченко, в тих обставинах. Але образ спроекований на наш час