Я помню, когда я еще рисовала бабочек, в самом начале создания портфолио, я наткнулась на репродукции графики Антона Седера в жж. Вот, показываю Д, красота то какая, вот бы такое уметь продавать и получать прибыль как с лучших портфелей фотобанков! На что Д, ответил, что это же модерновое, практически прикладное искусство, с настоящий искусством ничего общего не имеющее. Декоративная лепнина из oрнаментов, состоящих из насекомых, цветов и птиц. Хотя в архитектуре подобное явление имеет право на жизнь, архитектуре можно.

Но ведь это круто, быть хоть немного Седером, Шехтелем и кого там еще попирали ученики Баухауса своей визуальной революцией? Я и дома в стиле конструктивизма, в конце концов, собираюсь еще рисовать. Не только ретро.

Еще Д. хоть и хвалил векторные кружева, но говорил, что коммерческий успех должен быть за чем-то простым, массовым. Типа иконок. Но иконки уже изобрели какие могли, тысячи, если не миллионы их нарисовали, заполнив рынок ими до краев

Постепенно отказалась от фасоли в качестве гарнира. Только варю супы на фасолевой основе. Да и варю их уже не часто. Советский стереотип "ни дня без супа" оказался фальшивкой, как и многие другие советские стереотипы. Без супа можно, если ешь достаточно продуктов, помогающих работать пищеварению, вот все кисломолочное, например, и не только :--) Достаточное, но не черезмерное количество животных и растительных белков, и овощи, фрукты, молочные продукты, которые вполне способны поставлять в организм все необходимые вещества, витамины, микроэлементы. И они достаточно бедны углеводами, что делает диету еще более совершенной! :--)

В работе тема этники порой тесно связана с темой фэшн. Ведь все эти танцующие люди, они очень модные, конечно! :--) Начинаешь уходить в фэшн, представлять будущие фигуры, силуэты, изучать больше статей из мира моды, гуглить иллюстрации, фото. Винтаж и отсылки к ретро по-прежнему актуальны. Вот 20-е, например. И вот что я нашла! Советский журнал моды 20-х годов. Вообще жесть! Или даже трешак?

50 хат, чотири млини, дві корчми й церква - таким було сільце Борислав на Прикарпатті на початку XIX ст. На городах місцевих селян з-під землі час від часу витікала темна рідина - сира нафта. Називали її кип"ячкою або ропою. Вибирали кінськими хвостами і зціджували в ями. Кидали туди розжарене каміння і так переварювали. Такою “маззю” змащували вози, шпарували човни, рятували від іржі залізяччя. Возили її на продаж до близького Дрогобича.

Селянин Іван Шемелюк у 1840-х викопав шестиметрову криницю з кип"ячкою. Продавав її бочками. Згодом розбагатів так, що почав наймати робітників. Згодом підприємець із Прусії, який мав у Львові пивоварню і два млини, - Роберт Домс - знав, що з нафти можна виробляти гас. І викупив 10 га землі у Дрогобичі. Через п'ять років у місті відкрили перший у Центральній Європі нафтопереробний завод із 200 робітниками.

Нафтовий промисел поширювався із неймовірної швидкістю. Селяни віддавали свої землі в оренду зазвичай на 25 років. Орендарі платили 20% виторгу від добутої на їхніх городах нафти. Швидко розбагатіли родини Криськів, Мазурів, Сасиків, Терлецьких, хоча власниками вишок були переважно не українці.

Фалік Гасперн, Барух Льов і Ізак Веґнер випросили хрестик під контрактом на передачу маєтку в неписьменних Федя і Матрони Щурів. Господарів викинули на вулицю, а їхню землю перепродали за 400 тис. крон.

Якомусь Грицаку, писав "Тижневик дрогобицький", від швидкої наживи так замакітрилося в голові, що крутив цигарки з купюр у 100 крон. За кілька років Грицак уже жебракував під бориславськими церквами.

Борислав був єдиним у світі містом, що стояло безпосередньо на нафтовій жилі. У 1870-х у регіоні діяло майже 13 тисяч точок видобутку нафти, щоправда, більша частина з них були простими колодязями. Промисел забезпечував роботою 10 із 15 тисяч населення міста.

Максимум видобутку у Бориславі і околицях припав на 1909 рік - і становив 5% від світової нафти, на початку ХХ ст. видобували в середньому 2 млн тонн у рік, що приблизно становило 4% від світового видобутку.

Під час візиту Франца Йосифа у Галичину у 1880 році цісар відвідав галицьку “Пенсильванію”. У Самборі його зустрічали кантатою, написаною спеціально для такої події: «Ласкаво просимо в край, де течуть сіль і нафта! Ласкаво просимо до нас, де навкруги тільки ліс!».

Імператор провів півтори години на нафтових й озокеритових шахтах Борислава. Це було перше і єдине промислове підприємство у всьому краї, що потрапило в ретельно сплановану програму візиту монарха. Нафта з Галичини ставала справою державної ваги.

У Борислав стікалися капіталісти, мрійники і шахраї, вірячи, що саме їм пощастить. За 1909 рік у 30-тисячному Бориславі було продано більше шампанського, ніж у столичному Відні. Саме в Бориславі та Дрогобичі на початку ХХ століття була найвища у краї концентрація паккардів, мерседесів і фіатів на 1 тис. населення.

Ходили легенди про те, як нафтові магнати бажали кататися на санях навіть влітку – і каталися, висипавши на вулиці кілька тонн цукру.

Але місцеві мешканці і робітники жили в справжньому пеклі. Нафту черпали з відкритих колодязів і носили відрами. Працювали по 14 годин на добу. Женцеві за день роботи платили 60-70 крон. Мізерної платні не вистачало навіть на житло. Зазвичай її одразу ввечері пропивали в якійсь із численних корчем. Там же й ночували покотом.

На вулицях Борислава, які хаотично розросталися, тіснилися дерев'яні бараки з двоповерховими ліжками для робітників. Будинки іноді будувалися у безпосередньому сусідстві зі щілинами, що було небезпечно.

У 1908-му блискавка влучила в одну з вишок. Пожежа тліла майже місяць, а дим бачили навіть у Самборі за 50 км. У тому ж році під час буріння свердловини компанії Oil City з глибини 1 км вирвався стовп нафти висотою понад 100 м. Природний фонтан давав 3 тисячі тонн ропи щодня, покриваючи чорною плівкою навколо все живе.

Жахи і злидні міста у час нафтового видобутку описав Іван Франко у творах “Боа констріктор” і “Борислав сміється”.

Інформацію взято із статей Дениса Мандзюка та Ірини Пустиннікової

Від "Локальної історії"

Едіт Піаф, під час Другої Світової, виступала у Німеччині, та зустрічалась з полоненими французькими солдатами. Вона сфотографувалась із ними ніби просто на пам'ять, але потім зробила з обличчям кожного, хто був з полонених на знимку, підроблені паспорти, та багатьом з них допомогла втекти з табору. А один з тих солдат вмів грати на акордеоні, вони із ним навіть потім виступали разом.

Це я дізналась учора на неймовірно вражаючему концерті, присвяченному творчесті Едіт Піаф.
Виявляється, в нас є такая чудова співачка як Юлія Мандіч. Я вже бачила її джазовий виступ на ютубі. Ого, який талант!

https://www.youtube.com/watch?v=HFmpZIPAq58

Пабло Пікассо у вишиванці, яку йому подарувала його дружина - українка Ольга Хохлова.

У Софіївському парку є місця для грешників та місце для праведників, залежить від того, у кого вам хочеться грати в цю саму мить. А ще лабіринт душi, викладений з каменів. У кого в душі нема ніякого лабіринту, той бачить в каміннях якісь образи на зразок тварин, тобто то є зоопарк душі тоді :--)

Черт ждал когда по мосту пройдет первый человек, а пошел козленок. И что с него взять? Ни души ни шашлыка. Перехитрили черта

Особливість Софіївського парку у тому, що коли тобі здається, що начебто все раніше побачив, в ньому відкриваються нові маршрути і простори, з екскурсоводом одні, а коли сам по собі, вже інші.

Але, на жаль, туристичний центр "Риба Андрій" не зміг забезпечити комфорт у поїдзці, дивно, що я не захворіла. Але, мабуть, завдяки чаю в самій Софіївці, чи вона взагалі така цілюща! :--)

Дещо було нове з історії. Потоцькi дружили із Суворовим та склали з каміння наче місток, так, непримітно, ніби для своїх тільки, який нагадував би про перехід через Альпи.

А ще була перша дружина Гертруда, яку ненавмисно, випадково, вбили батьки Потоцького. Коли князя ховали, то в труну поклали медальон з портретом Гертруди, хоча і Софію він дуже любив.

Але, якби не вбили, то що б з нею робили б після викрадення? Щось хороше? Вважаю, ні.

А ще в нашой області здається, вже перше місце по огидності дорожного покріття, після Ніколаєвськой області. Чомусь, керівництво забило болт вже на це. Чи воно нікуди само нe їздить, а тільки літає?

Ханнес Мэйер был сторонник функциональности формы, до такой степени, что это было в ущерб эстетической составляющей его дизайнерских решений. Этому он учил и своих учеников. В приотритетах Мэйера стояло удешевление конструкций, что очень нравилось заказчикам. При нем Баухаус начал получать первые значимые прибыли за заказы. Но, поскольку он был очень левых взглядов, его в конце концов турнули из школы. Работавший после него Мисс Ван Де Рое, не только уделял большое внимание эстетике в дизайне, но и, поговорив с каждым из учеников школы, выгнал тех, кто придерживался взглядов Мэйера. Каким-то образом, принципы в архитектуре коррелировали с левизной и коммунизмом :--)

Когда пришло время выбирать куда направить стопы после засилия нацизма на родине, Мэйер взял курс на Совиет Юнион и его постигла судьба Отто Нидермайера. Совкофил, спавший со своими ученицами. В одном человеке уживалась тяга к этической свободе, практичности и пренебрежение к красоте, но только неодушевленных предметов

Похоже, помогать военнопленным из советского союза хотели все, кроме советского союза и что творилось внутри советских гулагов с пленными из других стран руководство союза тоже светить не желало. То есть, нигде никаким пленным не должно быть не то чтобы менее некомфортно чем есть, а должно быть как можно хуже, лучше бы вообще сдохли. Зачем тогда плен, гулаги? Только полное уничтожение, только аннуляция жизни, если война. И, как известно, это была просто случайность в том, что Германия напала первой:

https://www.svoboda.org/a/29208684.html

Йосипина (Юзефа) Лисогорова, дружина командира спочатку 12-го пішого Немирівського полку ім Сірка, а з жовтня 1920-го - 9-ї бригади 3-ї Залізної стрілецької дивізії Дієвої армії УНР полковника Степана Лисогора.

Була польського походження, її предки, за її ж зізнанням, брали участь у "польських повстаннях" проти царизму.

Разом із чоловіком брала участь у Другому Зимовому поході генерала Тютюнника.

Журнал "Літопис Червоної Калини" за жовтень 1937 року описав один із завершальних епізодів Другого Зимового походу, в якому лише мужність, холоднокровність та командирський хист Й.Лисогорової врятували велику групу українських вояків від нападу більшовицької кінноти.

"Широкі селянські санки, які 17-го листопада [1921] винеслися з Малих Маньків і простували ліворуч містка, спіймалися на очі червоній кінноті, що оперувала в селі і повздовж подертої кольони. Кіннота кинулася за санками в двох напрямках: навздогін і навперейми. Наближившись до санок, большевики вигукнули: - "Товаріщі, остановітєсь! Совєтськая власть всєх мілуєт".

Йосипина зорієнтувалася в незвичайних обставинах. Вона зрозуміла, що лишатися далі влякам на санках було страшною небезпекою: большевики перестріляли би всіх, немов померзлих куріпок на сніговій борозні. По-друге, наіть випадкові стріли могли покалічити коней і зупинити рух санок.

Вона зупинила коней, зігнала зі санок приголомшених козаків, розсипала їх навколо санок і строго скомандувала стріляти з коліна сальвами по большевиках. Перша стрілила вона і ранила під верхівцем коня, який повалився на сніг і почав рвучко копатися ногами. Пролунала сальва, ще раз сальва, ще сальва... Кіннотчики раптом зупинилися і видко було, що розгубилися. Вибухла нова сальва, ще раз сальва, ще сальва.

Кіннотчики несамовито заметушилися і нагнали коней з поворотом. Йосипина, користуючись моментом, посадила вояків на санки, які знов унагнала наздогін Повстанчого Штабу, ...з яким 20-го листопада о годині 5-ій ранку перейшла польський кордон".

Забавно, что номинальные наследники земель Священной Римской империи теперь образуют отчасти Евросоюз. Либеральные взгляды и толерантность, свойственные европейцам, вызывают ухмылку у ватников. Но, при этом, амбиции, как будто она Священная Римcкая империя именно у страны составлявшей некогда ядро и оплот советского союза. И встающей который год к ряду с колен под предводительством великого и мудрого вождя, который, может, еще и Брежнева переплюнет. Что интересно, кучка нациков, которых никто и не думает сажать ни за экстремизм, ни за попытки мутить воду в т. н. обществе, все кулачками машет, все призывает завоевать земель ну хотя б до Германии. И выращивают дитяток в кроватках в виде ракетных установок и в военную форму их выряжают, почетно, мол, быть воинственными детьми, а не какими-нибудь там детсадовцами. Обыватели в интернете чуствуют под жопами силушку ядерного оружия, и тем страшно горды. А на империю все равно не тянут. Потому, что, в отличии от того же Карла Великого, на которого, в последствии, дрочил аж Наполеон, не обретают новые земли, а теряют. А если где у границ нынешних сепаратизмом запахнет, так наказывают, как могут, злобно наказывают. Ведь не государство для людей, а люди для государства, топливо для машинки адской. Горят дровишки - машинка пашет

Читаю "Энциклопедию Древней истории" на английском, узнала, что мармор бывает (или был) настолько разных оттенков, что я даже не могла себе предcтавить... :-)

Coloured varieties were also much favoured by Roman architects, for example, yellow Numidian marble from North Africa, purple Phyrgian from central Turkey, red porphyry from Egypt, and green-veined Carystian marble from Euboea.

Читать на английском не прекращала, это не зависит от моего общения с людьми

Почему-то творчество Казимира Малевича мне ближе чем творчество Пауля Клее. Может, потому, что он и советский тоже. Осуждаемый критиками, но поддерживающий всякие веяния советской эпохи. Я очень многое в советской эпохе осуждаю, но понимаю, что на бессознательном уровне кое-что тянется за мной из детства. А что в совестком осуждал он?
Гитлер называл нефигуративное искусство дегенеративным, Сталин - буржуазным и развратным. У них были проблемы с восприятием абстрактного изображения. Если взять простейшие супрематические композиции из одной фигуры, то либо ты получаешь отправную точку для проецирования в пространство квадрата (или круга) внутренних образов, посредством обращения внутрь себя, либо он видит закрашенный в один цвет контур и не знает нафига он на это смотрит.

У диктаторов не было воображения. И его наличие они объявляли патологией. Хотя, если Сталину виделся в этом всем разврат, то не факт, что не было, может, было однонаправленное что-то, только в одну сторону. Казимир Малевич был, наверное, идеалист и считывал идеологические финты коммунистов сквозь розовые очки. Он был левым, наверное, социалист.

Вообще, нереалистичные картины, мне кажется, требуют вначале прочувствования, а потом чувства сами приведут вас к образам

Украинская Венеция, недалеко от Одессы, Вилково начиналась с того, что туда в 18-м веке съезжались не то беглые козаки-запорожцы, не то старообрядцы, а, скорей всего, и те и другие. Приезжали, так же, козаки с Дона. Основание для строений делалось из ила и торфа, а каналы рыли с целью безопасности.

В старой части города, где острова, до сих пор живут люди, которым нужно жить отдельно от цивилизации, без каких-либо коммунальных услуг, кроме водоснабжения, пожалуй

В английской Википедии статья про кубанских казаков написана таким легким языком, что я читаю, почти не заглядывая в словарь, иногда подумывая, не писали ли ее русскоговорящие люди. Там написано, что хотя и кубанское козачество, как и все остальные, после распада Запорожской сечи, было сформировано из бывших запорожских козаков, украинцев, в 19-м веке туда начали проникать, именно пенетрэйшн, да, нелегальные украинские агенты. Тут мне сразу захотелось посмотреть, что же в конце. А в конце написано, что нынешние кубанские козаки на сколько-то процентов, уже не вижу смысла запоминать точную цифру, около 50%, считают своим родным языком малый русский, в скобочках пояснение - украинский. А остальные перцы Большой русский, соответственно русский.

Выходит, в английской Википедии есть статьи, которые написаны на английском не просто русскими людьми, а кацапами. Они туда пенетрейшн, чтобы назвать украинский язык "Малым русским". Ну не пиздец? Повсюду враги! В Википедии так все централизовано собрано, что найти текст на интересующую тему проще всего там. Но можно и говна поесть в том, что нашел.

"В 1920-му Кубань таки захопили більшовики, однак повстанська боротьба українців Кубані тривала до середини 30-х років."

Хоча Кубанське козацтво і об'єдналося з Добровольчою армією проти большовиків, все ж одни прагнули об'єднати усі розрізненні українськи землі в одну незалежну державу, а інші навпоки хотіли відновити усе як було, щоб була єдина Російська імперія, с її колишнім устрієм, жандармами та царатом.

Коли большовики захопили Кубань, послаблене розбіжностями угрупування вже не могло чинити серьозний спротив. Денікінці вбивали людей з вищого керівництва Вільного Козацтва, заради власних імперських амбіцій, не розуміючи, що пиляють ту саму гілку, на якої самі ж сидять. Варто кігтику ув'язнути, всій пташці прийдеться пропасти.

http://www.dsnews.ua/nasha_revolyut...-05032018220000

"Климентина Авдикович - шукаючи як прогодувати дітей після раптової смерті чоловіка, почала продавати домашні солодощі, що виросло у цілу фабрику, яка стала попередницею львівського “Світоча”

Із серії публікацій про успішний бізнес українців на початку ХХ століття.

“Не йди ніколи до панночки без цукерків “Фортуни нової”, якщо не хочеш собі її втратити”, або “Якщо комусь життя згіркло, хай солодить собі його виробами “Фортуни нової”, так у 1930-их на той час вже популярну кондитерську фабрику рекламували львівські газети. Тоді підприємство мало 125 працівників, щодоби виготовляло - 5 тонн солодощів, експортуючи їх не лише до Європи, але й у США та Канаду.

А починалося все із пошуків Климентини Авдикович, чим прогодувати двох дітей після смерті чоловіка, професора гімназії у Перемишлі, у 1919-ому. Довкола вирувало українсько-польське протистояння, фінансова криза, вдовиної пенсії Климентині добитися не вдалося. Робота у суспільних установах Перемишля не приносила достатньо коштів, тож жінка почала продавати домашні речі. Тоді до неї і прийшла думка заробляти виготовленими вдома солодощами.

Жінка продала годинник, щоб купити мішок цукру і почала свою справу. Тоді вона вміла лише робити помадки, цього для розваги навчилась під час однієї із поїздок у Відень у тамтешнього кондитера.

“Раділа думкою, що недавно сама журилася про шматок хліба для своїх дітей, тепер даю працю і заробіток п’ятьом людям. У мріях бачила я сотні найнятих робітників і гордість українського почину, бо тоді моя фабрика була однією із перших робітень у краю”, - написала пані Авдикович у мемуарах .

Смачні солодощі лише з натуральних продуктів, працьовитість та ентузіазм Климентини зробили її вироби дуже популярними.

Жінка вкрай ретельно дбала про чистоту та гігієну в майстерні, хоч спершу вона містилася у двох стайнях, які Климентина власноруч - “обдрапала, побілила, дала добрі двері та вікна, поклала долівку” і стала “фабриканткою”, як сама згадувала.

Через два роки жінка переїхала до Львова. І хоч там зустрілась із жорсткою конкуренцією - сім кондитерських фабрик та 84 цукерні на одне місто - здобула славу однієї із найсмачніших виробників солодощів.

Виробництво пані Авдикович підтримав митрополит Андрей Шептицький - інвестувавши у фабрику близько 50 тисяч доларів. Те, що Шептицький увійшов у діло мало для багатьох клієнтів велике значення. Їх у фабрики більшало. Домашня кондитерська перетворилося на велике підприємство. Фірма мала три крамниці у Львові (на вулиці Руській, Пекарській, Сапіги (тепер - Бандери) та по одній в Стрию і Дрогобичі.

Виробляли мармуляди, бішкопти (бисквіти), медівники, тістечка, цукерки різних видів. А особливою популярністю користувався комплект шоколадок «Солодка історія України» із портретами українських монархів і гетьманів.

Климентина Авдикович підтримувала жіночий рух, давала кошти на “Союз українок”. На Миколая дарувала українським школярам подарунки.

Радянська влада у 1939-ому націоналізувала фабрику, назвавши Львівською кондитерською фабрикою №3.

Климентина у 1944-ому переїхала в Австрію. Померла у Відні на 82 році життя.

Походила Климентина Авдикович із Копичинець на Тернопільщині. Батько був священиком та послом до Галицького сейму. Брат - Мирослав Січинський, засуджений за вбивство польського шовініста галицького намісника Анджея Потоцького.

Донька - Стефанія - була дружиною відомого іспанського художника Фернандо Герассі."

Звісно, що солодощі, т. з. швидкі вуглеводи, це те від чого людина глакішає, та неодмінно більше важить, ледве не робить "хрю-хрю", але наснагою, завзятістю та працевитостю цієї жинки можна тільки захоплюватись! Взагалі це трошки пагано заробляти на поганих звичках, пристрастях, залежностях, але якщо ти майстер свого діла, ще навідомо хто більш винний. На кому відповідальність. Жінка ще до другої світової прийшла до успіху і це дуже вражає!

В период раннего средневековья, в Англии, возраст совершеннолетия наступал в 12 лет. А иногда в 10. Человек переставал считаться ребенком и был ответственным за совершенные преступления.

Женщины могли считаться директорами в сделках и в равной степени с мужчинами владеть имуществом. А так же имели право давать клятвы. Вдовы не были обязаны уходить в монастырь или выходить замуж повторно.

Неужели уже тогда могли принимать законы в интересах людей, а не т. н. элит?
Когда король объезжал свои земли, собирая дань, он давал кое-что в замен. Занимался правовой регулировкой на местах, хотя и приезжал два раза в год. Хоть что-то. Впрочем, наказания за преступления, до захвата Англии Вильгельмом Завоевателем, были денежными штрафами. Королю и так и так выгодно.

Очень прозорливое понимание того, что надо заботиться о тех, кто может заплатить штраф или дань.
Или не мешать им самим о себе заботиться