https://www.youtube.com/watch?v=kkHMxXsnE5k

Коли ніч вже чітких набуває рис,
Й нереальне робиться ближчим,
В Ірпені з'являється дядько Борис
З продовгастим кінським обличчям.

І як лютий щороку у нас настає, -
(Це, юначе, циклічність одначе!) -
Він чорнило звідкись бере й дістає,
І стоїть, і при тому плаче!

Біля "Фори" нових розсувних дверей
(Хто там був уночі - той бачив) -
Завмира старий понурий єврей,
Дістає чорнило і плаче.

Я з платформи іду, я вже сплю на ходу
(Я пройшов електрички горнило!) -
Але бачу я постать високу й худу,
І вона дістає чорнило.

Я підходжу впритул: - Та я ж твій читач!
Я твій фан! (Усміхаюся мило...)
- Чуєш, дядьку Борисе, будь ласка, не плач!
Перестань діставати чорнило!

Я дивлюся спокійно в очі йому,
(Я шукаю там зерно любови?)
- Заховай те чорнило. Я щось візьму.
Супермаркет в нас - цілодобовий!

Олександр Ірванець

23 лютого 2018

Замість Могилевської співають "Місяць". Непогано :-)

https://www.youtube.com/watch?v=cXvTQisTsB8

Когда к остановке подъезжает такой троллейбус, что ехать на нем приятнее чем на маршрутке, то есть новый, то я на нем еду. И вот сажусь я с беленьким рюкзачком на сиденье, сзади которого сиденье со старичком. Рюкзак снимаю, и тут мне дедушка сзади и говорит:

- Вот вы сняли рюкзак, а это неправильно! Чтобы была ровненькая спинка, лучше всегда носить рюкзачек. Вот у меня бабушка жила в Петербурге, училась в Смольном, так им специальные такие рюкзачки выдавали, чтобы они все с ровненькими спинками ходили.
- В Смольном? Ничего себе, как давно! Но вы не волнуйтесь, современные барышни тоже нашли способ заниматься своими спинками, это фитнес, ну спорт такой. Можно и дома заниматься!
- Да ну, то спорт, а то все время спинка ровная!

Я не стала рассказывать дедушке про йогу, про то, что каждый мой комплекс упраженний, любых, теперь начинается с Сарвангасаны, в просторечии называемой березкой и что проблемы со спикой у меня уже отсутсвуют очень давно, а теперь и подавно! Хотя Сарвангасана мне скорее нужна для кардионагрузок, но и польза от нее очевидна не только в этом. И просто мне в кайф :-)

И еще диалоги. Гуляет семья возле парка. Ребенок почемучкает так и эдак:

- Пап, а как называется тот, кто любит Украину?
- Патриот, сынок
- А как называется тот, кто не любит?
Папа задумался, потом рассмеялся:
- А тот, кто не любит - зрадник!

оскільки українці так і не позбулися дивної звички обговорювати новини окупантів так, начебто це справді новини, і навіть робити з цього висновки -
даю свою картину того, як в цілому відбувалося змагання за обрання фюрера в Кримнаші.
Була шалена неявка. Просто шалена.
Шалений тиск чинився на кожного, кого можна притиснути - і не тільки на ліц подозрітєльних, а взагалі без розбору, тобто на кримнашів теж.
Результатом цього шаленого тиску стало те, що на ділянки вийшли тільки ті, хто "не міг не вийти".
Тобто ефект вийшов строго зворотній.
Оскільки це було неочікувано (хоча організатори вже щось підозрювали, адже психоз був задовго до дня фюрера), то відповідальні особи злягають увесь тиждень з несимульованими нападами - серце, нирки, шлунки, у кого що було.
Тактх "ответственних" дуже багато.
Поясню хто це такі.
Це зовсім не ті люди що позначені в ізбіркомах.
Це свого роду бригадири, призначені начяльством з простою умовою: на тобі сто (двісті, двадцять) людей, і щоб всі вони явилися. І щоб кожен відзвонився що проголосував.
І щоб усе це відбулося до 14 години (простіше кажучи, щоби знали скільки докидати).
А далі вже йшло змагання за нечувано високу явку - то робили інші люди, так звані росіянські політтехнологи.
По кожній проблемній ділянці були каруселі. Навіть у глухій провінції.
На ділянках організатори виборів відверто нудьгували, а щоб зберегти визуальну картинку явки - обслуговували кожного дуже повільно, щоб приміром в сорока людей які протягом години прийшли голоснути - на це пішло якраз по 40 хвилин.
Про агітацію за фюрера на самих ділянках в день "вибору" і про відсутність агітації за інших протягом усієї "кампанії" я вже писав, але це навіть дрібниці.
Бо після описаних тиску і каруселів - потім був ще плановий вкид. Деякі отвєтсвєнниє покупали собі зайві вкидені бюлетені, бо на всіх не вистачало, щоб не злетіти зі своєї посади.
Деякі все ж вже злетіли чи злітять.
Бо фюрерство знало і знає про реальний стан речей.
Неявка привела їх в лють, і вони будують плани помсти. Перед виборами загрожували викинути на вулицю кожного хто не голосне. Оскільки таких дуже багато, (важко звільнити одразу кожного другого!) то гарячі горлянки закликають продумати якусь значно сильнішу кару.

Але це моє слово проти слова свабодново цика в свабодной расії в свабоднам криму. Я вас не примушую, можете далі вірити першому

У меня однажды завелся в ленте в Инстаграме совсем молодой парень-машинист из нашего города. И сначала то, что он пишет думалось как любовь к поездам, любовь к родному краю, какой чудесный человек, по-больше бы таких в сфере обслуживания. Но теперь я подумала одним словом, почувствовав еще раз как он пишет: платоновщина. Причем я не знаю, читал ли он А. Платонова, но он вот такой как там. Вот я точно знаю, что новое поколение совсем другое. Даже если они кассиры в супермаркете

https://www.instagram.com/sergey.dvizhenets/

Повозюкав нас в слякотной серости, Зима дала Весне ключи от снегохранилища и сказала: "Оторвись по полной, сестра! Будь мною, пока тебе не надоест. Я примерила роль унылого говна, для разнообразия, и, меня пока, в общем-то, прет." Весна с непривычки припорошила нас уже по-колено, но остановиться не может или не хочет. Куражися, наверное. Такие у них там развлечения

И иногда я делаю денежные взносы в поддержку нашей армии. И если представить, что все оккупанты убрались с территории Украины, перестали висеть мертвым грузом, быть нарывом на теле моей Родины, то как бы нехило поддерживали бы тогда люди с деньгами людей без денег?

Пока я болела и думала, как там приют Евгении С, существует ли на том же уровне на добровольную и безвозмездную материальную поддержку жителей нашего города, оказалось, что Евгения открыла еще один приют, для матерей с детьми. Для тех, кому некуда идти. Принимают и тех, у кого алкогольная и наркотическая зависимость, с перспективой, в дальнейшем, от нее избавить. На добровольные пожертвования жителей нашего города, в стране, где идет война, можно, как выяснилось, не только успешно осуществить проект помощи тем, кто хочет помогать себе сам, устраиваться в жизни, уходить со дна, но и начинать новые проекты. В сущности, это старт-ап.

Да, Евгения, делает это потому, что верит бога и выбрала хоть и христианскую, но нестандартную конфессию, но если бы это был просто пособ откупиться, забронировать место в раю, то достаточно было завести один приют. Работы в нем немерянно, домик арендуют хоть и большой, но, на момент, когда я там была в последний раз, ремонта нужно было делать еще много и только ванная была уже роскошна и в отличном состоянии.

А тут новый приют и она пишет, что осуществила свою мечту, значит, не только чтобы понравиться богу, ах, как это здорово, что не только!
Учавствую в процессе ухода со дна для тех, кому я искренне желаю выбраться, иногда и я. Если собралась порция вещей, которые я уже не буду носить, значит, мне пора навестить их. Жителям приюта так же важно, чтобы им посмотрели в глаза, поздоровались, поддержали их таким образом. Если это поможет им изменить свою жизнь, почему нет? Они в процессе. И не важно, красиво мне или нет там. Я преодолеваю это, я не показываю, если от чего-то вдруг становится противно. Делать крупные денежные взносы я пока не готова, но мои вещи нужны. Не часто, но случаются женские подопечные моего размера. А в новом приюте они будут оказываться с большей вероятностью.

Когда прошлым летом, Евгения дала мне их визитку на набережной, я еще не знала, какой мощи процесс предстоит наблюдать. Это не подаяния случайных прохожих, это шанс стать обратно полноценным. Я не облагодетельствовала милостыней, а сделала свой маленький вклад среди мощного потока.

У нас уже почти не видно тех, кто рылся бы в мусорных баках, гуляя в центре, я давно не видела бабушек или дедушек с пустыми стаканчиками, или что-то продающих, чтобы не просить подаяния. Возле дома, так тем более. Даже молодой якобы нищий, который прекрасно знал про приют, но не хотел туда идти, куда-то исчез. Может работу нашел, после разговора со мной, кто знает? Иногда, чтоб добрым быть, я должен быть жесток

Украинская Венеция, недалеко от Одессы, Вилково начиналась с того, что туда в 18-м веке съезжались не то беглые козаки-запорожцы, не то старообрядцы, а, скорей всего, и те и другие. Приезжали, так же, козаки с Дона. Основание для строений делалось из ила и торфа, а каналы рыли с целью безопасности.

В старой части города, где острова, до сих пор живут люди, которым нужно жить отдельно от цивилизации, без каких-либо коммунальных услуг, кроме водоснабжения, пожалуй

В английской Википедии статья про кубанских казаков написана таким легким языком, что я читаю, почти не заглядывая в словарь, иногда подумывая, не писали ли ее русскоговорящие люди. Там написано, что хотя и кубанское козачество, как и все остальные, после распада Запорожской сечи, было сформировано из бывших запорожских козаков, украинцев, в 19-м веке туда начали проникать, именно пенетрэйшн, да, нелегальные украинские агенты. Тут мне сразу захотелось посмотреть, что же в конце. А в конце написано, что нынешние кубанские козаки на сколько-то процентов, уже не вижу смысла запоминать точную цифру, около 50%, считают своим родным языком малый русский, в скобочках пояснение - украинский. А остальные перцы Большой русский, соответственно русский.

Выходит, в английской Википедии есть статьи, которые написаны на английском не просто русскими людьми, а кацапами. Они туда пенетрейшн, чтобы назвать украинский язык "Малым русским". Ну не пиздец? Повсюду враги! В Википедии так все централизовано собрано, что найти текст на интересующую тему проще всего там. Но можно и говна поесть в том, что нашел.

"В 1920-му Кубань таки захопили більшовики, однак повстанська боротьба українців Кубані тривала до середини 30-х років."

Хоча Кубанське козацтво і об'єдналося з Добровольчою армією проти большовиків, все ж одни прагнули об'єднати усі розрізненні українськи землі в одну незалежну державу, а інші навпоки хотіли відновити усе як було, щоб була єдина Російська імперія, с її колишнім устрієм, жандармами та царатом.

Коли большовики захопили Кубань, послаблене розбіжностями угрупування вже не могло чинити серьозний спротив. Денікінці вбивали людей з вищого керівництва Вільного Козацтва, заради власних імперських амбіцій, не розуміючи, що пиляють ту саму гілку, на якої самі ж сидять. Варто кігтику ув'язнути, всій пташці прийдеться пропасти.

http://www.dsnews.ua/nasha_revolyut...-05032018220000

Сьогодні Р. мене привітав зі святом. А Д. в ранці, коли я прокинулась, а він збирався в своєму вечорі лягти спати, розпитував про моє здоров'я. Тільки на вулиці гидко та сіро. Але ми будемо нашими святами та привітаннями призивати весну і вона обов'язково прийде! :-)

А тем временем, русские люди в Крыму продолжают доводить до ручки историко-археологические памятники. Построив детский садик в Херсонесе, начали изменять реконструкцией до неузнаваемости Ханский дворец в Бахчисарае... Кто следующий, Пантикапеи? Дом-музей А. Грина, Волошина, музей Айвазовского, где, возможно, устроят развлекательный комплекс с игровыми автоматами и караоке?

Это таки последовательная педерастия, в плохом смысле этого слова. Почему-то именно разрушать, доводить до ручки, а не воссоздавать. Когда моей тете в Лисичанске прилетел снаряд в огород со стороны ополченцев, от веры d созидательные спообности тех бандитов у нее не осталось и следа...

Ну и, конечно же, до ручки сейчас доводят украинские историко-археологические памятники, возможно, со словами "Ненавижу, блять, хохлов!"

"Климентина Авдикович - шукаючи як прогодувати дітей після раптової смерті чоловіка, почала продавати домашні солодощі, що виросло у цілу фабрику, яка стала попередницею львівського “Світоча”

Із серії публікацій про успішний бізнес українців на початку ХХ століття.

“Не йди ніколи до панночки без цукерків “Фортуни нової”, якщо не хочеш собі її втратити”, або “Якщо комусь життя згіркло, хай солодить собі його виробами “Фортуни нової”, так у 1930-их на той час вже популярну кондитерську фабрику рекламували львівські газети. Тоді підприємство мало 125 працівників, щодоби виготовляло - 5 тонн солодощів, експортуючи їх не лише до Європи, але й у США та Канаду.

А починалося все із пошуків Климентини Авдикович, чим прогодувати двох дітей після смерті чоловіка, професора гімназії у Перемишлі, у 1919-ому. Довкола вирувало українсько-польське протистояння, фінансова криза, вдовиної пенсії Климентині добитися не вдалося. Робота у суспільних установах Перемишля не приносила достатньо коштів, тож жінка почала продавати домашні речі. Тоді до неї і прийшла думка заробляти виготовленими вдома солодощами.

Жінка продала годинник, щоб купити мішок цукру і почала свою справу. Тоді вона вміла лише робити помадки, цього для розваги навчилась під час однієї із поїздок у Відень у тамтешнього кондитера.

“Раділа думкою, що недавно сама журилася про шматок хліба для своїх дітей, тепер даю працю і заробіток п’ятьом людям. У мріях бачила я сотні найнятих робітників і гордість українського почину, бо тоді моя фабрика була однією із перших робітень у краю”, - написала пані Авдикович у мемуарах .

Смачні солодощі лише з натуральних продуктів, працьовитість та ентузіазм Климентини зробили її вироби дуже популярними.

Жінка вкрай ретельно дбала про чистоту та гігієну в майстерні, хоч спершу вона містилася у двох стайнях, які Климентина власноруч - “обдрапала, побілила, дала добрі двері та вікна, поклала долівку” і стала “фабриканткою”, як сама згадувала.

Через два роки жінка переїхала до Львова. І хоч там зустрілась із жорсткою конкуренцією - сім кондитерських фабрик та 84 цукерні на одне місто - здобула славу однієї із найсмачніших виробників солодощів.

Виробництво пані Авдикович підтримав митрополит Андрей Шептицький - інвестувавши у фабрику близько 50 тисяч доларів. Те, що Шептицький увійшов у діло мало для багатьох клієнтів велике значення. Їх у фабрики більшало. Домашня кондитерська перетворилося на велике підприємство. Фірма мала три крамниці у Львові (на вулиці Руській, Пекарській, Сапіги (тепер - Бандери) та по одній в Стрию і Дрогобичі.

Виробляли мармуляди, бішкопти (бисквіти), медівники, тістечка, цукерки різних видів. А особливою популярністю користувався комплект шоколадок «Солодка історія України» із портретами українських монархів і гетьманів.

Климентина Авдикович підтримувала жіночий рух, давала кошти на “Союз українок”. На Миколая дарувала українським школярам подарунки.

Радянська влада у 1939-ому націоналізувала фабрику, назвавши Львівською кондитерською фабрикою №3.

Климентина у 1944-ому переїхала в Австрію. Померла у Відні на 82 році життя.

Походила Климентина Авдикович із Копичинець на Тернопільщині. Батько був священиком та послом до Галицького сейму. Брат - Мирослав Січинський, засуджений за вбивство польського шовініста галицького намісника Анджея Потоцького.

Донька - Стефанія - була дружиною відомого іспанського художника Фернандо Герассі."

Звісно, що солодощі, т. з. швидкі вуглеводи, це те від чого людина глакішає, та неодмінно більше важить, ледве не робить "хрю-хрю", але наснагою, завзятістю та працевитостю цієї жинки можна тільки захоплюватись! Взагалі це трошки пагано заробляти на поганих звичках, пристрастях, залежностях, але якщо ти майстер свого діла, ще навідомо хто більш винний. На кому відповідальність. Жінка ще до другої світової прийшла до успіху і це дуже вражає!

.

.

Интересно, что в 10-м веке, в английских поселениях не только обычные люди жили в деревянных хижинах похожих на сарай с маленькими окошками. Королевский дворец, судя по фото в Википедии, отличался от остальных хижин только размером. И еще, по мнению исторических реконструкторов, он мог быть покрашен в розовый цвет. Нет, конечно, все потом было очень даже интересно и хорошо в плане архитектуры, но было и такое.

Тем временем появилась новость, из которой стало ясно, что сепаратистка Меньшикова, которую выгнали из Крыма за нарушение миграционного законодательства, которая в Театре Оперы и Балета кидалась с молотком на бойца батальона Днепр, повесилась в днепровском СИЗО на простыне.

А еще, когда я гуляла по центру Харькова и общалась с местным чуваком, он говорил, отпустили, дескать, Елену Зайцеву из СИЗО и судят теперь тех, кто выдал ей права. Ну я недавно погуглила, все вроде на месте, как было. Зайцева в СИЗО, и людям в зале суда кажется, что она переигрывает.

Пойду что ли творога куплю. Не люблю когда моя хижина без творога остается

.