Сьогодні Р. мене привітав зі святом. А Д. в ранці, коли я прокинулась, а він збирався в своєму вечорі лягти спати, розпитував про моє здоров'я. Тільки на вулиці гидко та сіро. Але ми будемо нашими святами та привітаннями призивати весну і вона обов'язково прийде! :-)

А тем временем, русские люди в Крыму продолжают доводить до ручки историко-археологические памятники. Построив детский садик в Херсонесе, начали изменять реконструкцией до неузнаваемости Ханский дворец в Бахчисарае... Кто следующий, Пантикапеи? Дом-музей А. Грина, Волошина, музей Айвазовского, где, возможно, устроят развлекательный комплекс с игровыми автоматами и караоке?

Это таки последовательная педерастия, в плохом смысле этого слова. Почему-то именно разрушать, доводить до ручки, а не воссоздавать. Когда моей тете в Лисичанске прилетел снаряд в огород со стороны ополченцев, от веры d созидательные спообности тех бандитов у нее не осталось и следа...

Ну и, конечно же, до ручки сейчас доводят украинские историко-археологические памятники, возможно, со словами "Ненавижу, блять, хохлов!"

"Климентина Авдикович - шукаючи як прогодувати дітей після раптової смерті чоловіка, почала продавати домашні солодощі, що виросло у цілу фабрику, яка стала попередницею львівського “Світоча”

Із серії публікацій про успішний бізнес українців на початку ХХ століття.

“Не йди ніколи до панночки без цукерків “Фортуни нової”, якщо не хочеш собі її втратити”, або “Якщо комусь життя згіркло, хай солодить собі його виробами “Фортуни нової”, так у 1930-их на той час вже популярну кондитерську фабрику рекламували львівські газети. Тоді підприємство мало 125 працівників, щодоби виготовляло - 5 тонн солодощів, експортуючи їх не лише до Європи, але й у США та Канаду.

А починалося все із пошуків Климентини Авдикович, чим прогодувати двох дітей після смерті чоловіка, професора гімназії у Перемишлі, у 1919-ому. Довкола вирувало українсько-польське протистояння, фінансова криза, вдовиної пенсії Климентині добитися не вдалося. Робота у суспільних установах Перемишля не приносила достатньо коштів, тож жінка почала продавати домашні речі. Тоді до неї і прийшла думка заробляти виготовленими вдома солодощами.

Жінка продала годинник, щоб купити мішок цукру і почала свою справу. Тоді вона вміла лише робити помадки, цього для розваги навчилась під час однієї із поїздок у Відень у тамтешнього кондитера.

“Раділа думкою, що недавно сама журилася про шматок хліба для своїх дітей, тепер даю працю і заробіток п’ятьом людям. У мріях бачила я сотні найнятих робітників і гордість українського почину, бо тоді моя фабрика була однією із перших робітень у краю”, - написала пані Авдикович у мемуарах .

Смачні солодощі лише з натуральних продуктів, працьовитість та ентузіазм Климентини зробили її вироби дуже популярними.

Жінка вкрай ретельно дбала про чистоту та гігієну в майстерні, хоч спершу вона містилася у двох стайнях, які Климентина власноруч - “обдрапала, побілила, дала добрі двері та вікна, поклала долівку” і стала “фабриканткою”, як сама згадувала.

Через два роки жінка переїхала до Львова. І хоч там зустрілась із жорсткою конкуренцією - сім кондитерських фабрик та 84 цукерні на одне місто - здобула славу однієї із найсмачніших виробників солодощів.

Виробництво пані Авдикович підтримав митрополит Андрей Шептицький - інвестувавши у фабрику близько 50 тисяч доларів. Те, що Шептицький увійшов у діло мало для багатьох клієнтів велике значення. Їх у фабрики більшало. Домашня кондитерська перетворилося на велике підприємство. Фірма мала три крамниці у Львові (на вулиці Руській, Пекарській, Сапіги (тепер - Бандери) та по одній в Стрию і Дрогобичі.

Виробляли мармуляди, бішкопти (бисквіти), медівники, тістечка, цукерки різних видів. А особливою популярністю користувався комплект шоколадок «Солодка історія України» із портретами українських монархів і гетьманів.

Климентина Авдикович підтримувала жіночий рух, давала кошти на “Союз українок”. На Миколая дарувала українським школярам подарунки.

Радянська влада у 1939-ому націоналізувала фабрику, назвавши Львівською кондитерською фабрикою №3.

Климентина у 1944-ому переїхала в Австрію. Померла у Відні на 82 році життя.

Походила Климентина Авдикович із Копичинець на Тернопільщині. Батько був священиком та послом до Галицького сейму. Брат - Мирослав Січинський, засуджений за вбивство польського шовініста галицького намісника Анджея Потоцького.

Донька - Стефанія - була дружиною відомого іспанського художника Фернандо Герассі."

Звісно, що солодощі, т. з. швидкі вуглеводи, це те від чого людина глакішає, та неодмінно більше важить, ледве не робить "хрю-хрю", але наснагою, завзятістю та працевитостю цієї жинки можна тільки захоплюватись! Взагалі це трошки пагано заробляти на поганих звичках, пристрастях, залежностях, але якщо ти майстер свого діла, ще навідомо хто більш винний. На кому відповідальність. Жінка ще до другої світової прийшла до успіху і це дуже вражає!

.

.

Интересно, что в 10-м веке, в английских поселениях не только обычные люди жили в деревянных хижинах похожих на сарай с маленькими окошками. Королевский дворец, судя по фото в Википедии, отличался от остальных хижин только размером. И еще, по мнению исторических реконструкторов, он мог быть покрашен в розовый цвет. Нет, конечно, все потом было очень даже интересно и хорошо в плане архитектуры, но было и такое.

Тем временем появилась новость, из которой стало ясно, что сепаратистка Меньшикова, которую выгнали из Крыма за нарушение миграционного законодательства, которая в Театре Оперы и Балета кидалась с молотком на бойца батальона Днепр, повесилась в днепровском СИЗО на простыне.

А еще, когда я гуляла по центру Харькова и общалась с местным чуваком, он говорил, отпустили, дескать, Елену Зайцеву из СИЗО и судят теперь тех, кто выдал ей права. Ну я недавно погуглила, все вроде на месте, как было. Зайцева в СИЗО, и людям в зале суда кажется, что она переигрывает.

Пойду что ли творога куплю. Не люблю когда моя хижина без творога остается

.

У літописаннях згадується "Оукраїна" стосовно різних прикордонних ділянок Русі. Яки мали оборонне значення. Стосовно західний частини Русі. Наприклад, між половцями і руськими землями. Щодо східного пограниччя, яке було між ніби руськими землями та финсько-угорськими, саме хазарськими, а ще татрськими і монгольскими володіннями, то щодо нього, назва "Оукраїна" чомусь на застосовується. Це, мабуть, тому, що ці ділянки Русі не мали оборонного значення. Інколи грабували инші князівства Русі, більш західні, а так більш нічим не були примітними.

http://likbez.org.ua/ua/kakoe-soder...evney-rusi.html

Зміна змісту назви “Україна” від “окраїни” до “країни” відбудеться наприкінці XVI – середині XVII століть. Див. також: Україна і Малоросія – це одне й те ж саме? Що означала назва “Україна” протягом століть?

.

.

Вечером воскресенья меня поймала снежная красота города. И парк Шевченко, в котором я гуляла одна, и набережная, где мне встретилась, за всю длину пути по ней, только одна компашка молодых человек. Набережная превратилась в заснеженную нору, под откртым небом, с белой, гладкой как письменный стол, снежной пустыней справа от нее. На далеком краю огромного письменного стола лежали большие темные предметы-дома. И сам он тянулся бесконечно вдоль норы-набережной, Днепр, наш, бескрайний! :-) А я все шла вперед и не хотела никуда сворачивать. Нора-набережная не отпускала, так было кайфово в ней идти! И уже поздно и домой пора. Но меня можно ловить на красоту и снег, ловить навсегда. Только усилием воли я себя заставила пойти в сторону дома, к остановке моего траспорта.

В маршрутке со мной знакомились весьма необычным способом. Писали в смартфон вопросы. Я поняла, что парень, который их писал, глухонемой. Я жестами успела объяснить, что буду выходить и довольно скоро. Ну или я что-то другое так объяснила. Парень оставил попытки знакомиться, пошел, сел куда-то сзади меня. Но это точно случилось со мной впервые. Такой вот уникальный день! Точнее, ночь.

Сегодня я вдруг обратила внимание, что миниатюрная портная, которая, в этот раз, закалывала булавками линии будущих швов, относительно наметки, похожа на Анну Ахматову. И даже взгляд как на портретах.

Некоторые удивительные вещи, связанные с погодой. На улице -10, если верить Gismeteo. Но, при этом, руки не мерзнут без "варешек", как я называю мои перчатки вшитые в митенки, которые для серьезных морозов! Под ногами, если идти по алее, снег стоптанный в хляби. То ли просто теплый воздух с юга, то ли Gismeteo вообще не соотносит действительность со своими прогнозами. Остается подождать подснежников и пения птиц. Нежного щебета, заливистых трелей. Особенных, для серьезных морозов.

Дуже приємно бачити їх в одному проекті. Особливо люблю Тараса Чубая. Але саме наявність там кобзаря-лірника Компаніченка - стовідсоткова гарантія того, що клип варто додивитись, а пісню дослухати до кінця

Мій друг Р. теж родом з Радехівщини. Можливо, це співпадіння, але він чомусь їде допомогати Батьківщині, не високопосадовцям, не олігархам, не кoрупціонерам, а саме Батьківщині, завжди, коли його запрошують. І ніколи не відмовляє. На Новий рік, так на Новий рік. Тому, що так треба. Я пишаюсь, що із ним знайома! Я не така

Відрізані голови українських повстанців

17 листопада 1945 в с.Немилів Радехівського р-ну Львівської обл. в облаві внутрішніх військ НКВД і оперативників з місцевого райвідділу загинули троє повстанців: районний провідник Петро Макарчук-“Бакунін”, кущовий провідник Петро Лясковський-“Мирон” і кущовий військовик Василь Прихода-“Бережний”.

Видані зрадником, підпільники полягли при відступі зі села до недалекого лісу. Важко пораненого П.Лясковського таки на полі енкаведисти тортурували косою. Нею ж потім відрізали всім трьом голови, які забрали в райцентр на впізнання. Косу встромили в поперек замордованого П.Лясковського.

Обезголовлені тіла енкаведисти залишили і місцеві мешканці поховали їх на цвинтарі в Немилові. Голови були на палицях виставлені біля будинку райвідділу НКВД – для впізнання і на пострах. Арештований односелець Степан Мельничук розповідав, що їх привозили до нього впізнавати аж у тюрму в Дубно (Рівненська обл.)…

Випадки відрізання голів були непоодинокі.

Заарештований в той же час на Радехівщині районний військовик Микола Сарчук-“Буря” мені особисто розповідав, як в коридорі райвідділу НКВД його водили повз відрізану голову полеглого 21 листопада 1945 Юліана Ващука-“Каменяра” (надрайонний військовий референт, в минулому командир сотні УПА, хорунжий УПА).

Volodymyr Moroz

Від себе хочу лише додати, що українські автори пишуть тексти саме для українських читачив. Зовсім не для того, щоб тикати ці тексти та фото під ніс кацапам. Бо що з кацапів возьмеш, зазвичай, окрім анализів. Також хочу додати, що кацап, як і українець це не завжди етнічна належність. А дуже часто, навіть, зовсім не вона. Саме кацапів-українців, більш за все, хочеться називати хохлами

На фото:

1) Лясковський Петро (“Мирон”; 2.09.1922, с.Немилів Радехівського р-ну Львівської обл. – 17.11.1945, там само). Член ОУН з 1930-х, очолював станицю в Немилові, з липня 1944 – кущовий військовик і командир Самооборонного кущового відділу (СКВ), від осені 1944 – кущовий провідник ОУН.

2) Сидить в центрі - Макарчук Петро (“Бакунін”; 13.07.1913, с.Завидче Радехівського р-ну Львівської обл. – 17.11.1945, с.Немилів Радехівського р-ну Львівської обл.). Навчався у Бродівській гімназії, здобув фах кравця і в 1930-х проводив кравецькі курси в рідному і сусідніх селах. Довголітній член ОУН. Одружений, мав сина і доньку. Господарський референт ОУН Радехівського повіту (1943–1944), районний провідник ОУН (1945)

Для 3) те ж саме пояснення, що для 1)

Боже, яка мелодія! У більш східних регіонах таку і не зустрінеш взагалі! Навіть приблизно

Судя по надписям на украинском на фото, это снималось в Украине. Очевидно, так мог выглядеть пророссийски настроенный гражданин, который заодно симпатизировал новым русским. Теперь уже не новым.

Взято из чата канала "Кагал Грибоедова" в телеграме

На фоне ресторана "Панорама", когда пора уходить и с шоколадной крошкой а-ля мушка :-)

автор своих песен и просто человек