В каталозі megogo знайшлося кіно, яке хотілося подивитися до кінця. Із Дженні Ортегою у головній ролі. Фільм "Венді" я не бачила, тому мені важко сказати, чи грає вона весь час однаково, як пишуть про неї кінокритики. Але мені, на мій любительський погляд, здалося що актриса вона добра. Або їй було легко зіграти саме цей персонаж.

На любительський погляд, головне щоб просто зачепило. Тож історія відносин викладача літератури у письменників-початківців і його студентки мені була цікавою. Спроба балансувати між бажанням відповідати вимогам соціуму, перш за все, моральним, і потягом до привабливої і милої дівчини, виявилася дещо недолугою. Як у ведмедя у цірку. Погано виходило брехати, бути не щирим. Його дружині, яка є так само викладачем літератури, не брехати важко, бо вона ледь не свідомо робить усі шаблонні помилки жінки, яка вже ледь не засинає від нудьги у статусі дружини. Замість хвалити чоловіка вона його постійно штрикає, робить все щоб знизити його самооцінку. Замість провести час разом, кохатися, зігрівати ласкою шукає як зануритися ще більше в роботу. Втім лише підозра зради її ображає і бісить. Насправді вона доволі токсична людина хоча й не без почуття гумору. Взагалі весь перелік подій на екрані не дає змоги зрозуміти напевне чи була зрада чи ні. Почуття, емоції були. Втеча від почуттів і відсторонення. Але чи був секс між студенткою і викладачем напевне невідомо. Дженні Ортега чудово зіграла дитячу наївність, так що її було аж шкода. Закохавшись так, як можна лише у 17-18 років, вона забула про моральні орієнтири і вчинила просто погано. Їй не було коли думати про моральні орієнтири. Кінець фільму також залишає глядачеві простір для домислювання.

Мені сподобалися сцени, де головні герої фільму спілкувалися цитатами з Генрі Міллера і нібито з роману самого викладача літератури, який колись, до викладацької роботи, написав книгу.

А ще студентки-подруги вигадували не існуючі цитати, в жарт, щоб підкреслити напруження пристрасті, силу бажання:
"Я хочу зрілого чоловіка як шматок мармурового м'яса японська яловичина"

Подивилася "Бідолашні створіння" Йоргоса Лантімоса. Коли дійшло до епізоду з борделем, Сережа пішов в іншу кімнату. Бо йому було огидно на це дивитися. А я усвідомлювала, що це лише спосіб подачи основної ідеї, а не пропаганда нестримного сексу з ким не попадя. Що, у той момент, стадія розвитку жінки від зовсім дитини до сильної, дорослої і незалежної була ось такою. Якщо думати, дивлячися, що там і до чого, то відчуваєш, що це кіно симпатичне розуму, але в деяких місцях моє естетичне почуття дещо страждало. Попри це те, що там здавалося огидним, було одночасно і цікавим. Візуально цікавим. Якщо у 19-му сторіччі замінити мозок жінки, який є сповненим стереотипів суспільства і відповідних страхів, заборон, на дитячий мозок, і ізолювати повністю від звичайного життя, дати зовсім нетипове виховання, то виявиться що жінка здатна на набагато сміливіші кроки у своєму розвитку. Коли пройде стадія пізнання протилежної статі, настане стадія навчання, інтерес до наук, бажання втілити цілком не ілюзорні плани по піднесенню по сходах суспільства, розуміння своїх амбіцій.

Белла захотіла одружитися з тим, хто був, перш за все, їй другом, рівня якого вона у своєму розвитку досягла. Але дуже показовою була розв'язка! В самий відповідальний момент вінчання, з'явився чоловік з попереднього життя, який негайно їй запропонував повернутися до стану повністю залежної, заляканої полонянки в казково-багатого садиста-психопата... Але її новий досвід допоміг вийти живою з цієї ситуації і замість положення жертви зайняти положення агресора.

Сцени де будні професора-вівісектора показуються як норма, мене дещо засмучували, викликали огиду. Але це, мабуть, були таки собі постмодерністські жарти... Тільки мені було не смішно. Емма Стоун прекрасна, Марк Раффало переконливий. Коли чоловік, який багато уявляв з себе, побачив, що Белла просто не здатна на стереотипну поведінку, закохався в неї, але сам втратив особистість і набув жалюгідного стану. Бо сам, крім стереотипної поведінки, не був зданий більш не на що. Йому не підкорилися, не обожнювали, не бачили в ньому бога, ось і сам став рабом кохання. Не другом, не вченим, просто альфа-самець, статус якого не було підтверджено. Жорстоко і недбало. Нікого не шкода, крім піддослідних тварин!

Найміцніше залізо, найкраща робота. Авторський альманах «Фільми з передової» поєднує репортажну зйомку з яскравими характерами захисників

Dmytro Desyateryk

The strongest iron, the best work. The author's almanac "Films from the Frontline" combines reportage shooting with the bright characters of the defenders

Короткометражна трилогія «Фільми з передової» є спільним проєктом Медіацентру ЗСУ та «Архіву війни».

«Архів війни», заснований у березні 2022-го спільною командою ГО «Докудейз» та Infoscope, є некомерційною партнерською платформою для зберігання цифрових даних, яка створює єдиний реєстр матеріалів, пов’язаних із повномасштабним російським вторгненням в Україну. Початковими цілями декларувалася документація воєнних злочинів проти України, захист від дезінформації, боротьба з російською пропагандою та збереження історії українського спротиву. Втім, ця ініціатива дуже швидко вийшла за означені межі й зараз «Архів війни», окрім усього іншого, працює фактично як продакшн-студія, а «Фільми з передової» є вже третім кінопроєктом платформи.

Альманах складають новели «Бадабум», «Плем’я Апача» та «Хочеш літати — копай». Автором фільмів є Сергій Лисенко. Він закінчив Київський університет театру кіно та ТБ у 2005 році. З 2014-го більшість його фільмів присвячена російсько-українській війні, Майдану, громадянському суспільству й захисту природи. У 2022 році Сергій мобілізувався до лав ЗСУ, працює в зоні бойових дій як військовий оператор. Власне, кожна з трьох короткометражок — це репортажна замальовка з «передка».

Так, «Бадабум» — справжній трилер про виконання складного завдання під час контрнаступу на Запоріжжі: супроводити машину розмінування якомога ближче до позицій противника, аби та могла зробити прохід у мінному полі.

Лисенко відстежує всі етапи операції: нарада на КСП з командиром 36 окремої бригади морської піхоти, Героєм України Віктором Сікозою, швидке планування з саперами, перебіжки й маневри під обстрілами та той самий «великий бадабум» усього лише за 100 (!) метрів від ворога.

"War Archive", founded in March 2022 by a joint team of NGO "Docudays" and Infoscope, is a non-commercial partner platform for storing digital data, which creates a single registry of materials related to the full-scale Russian invasion of Ukraine. The initial goals were the documentation of war crimes against Ukraine, protection against disinformation, the fight against Russian propaganda, and the preservation of the history of Ukrainian resistance. However, this initiative very quickly went beyond the specified limits and now "War Archive", among other things, actually works as a production studio, and "Films from the Front" is already the third film project of the platform.

The almanac consists of the short stories "Badabum", "Apache Tribe" and "If you want to fly - dig". The author of the films is Serhiy Lysenko. He graduated from Kyiv University of Cinema and TV Theater in 2005. Since 2014, most of his films have been devoted to the Russian-Ukrainian war, the Maidan, civil society and nature protection. In 2022, Serhii was mobilized to the ranks of the Armed Forces of Ukraine, works in the combat zone as a military operator. Actually, each of the three short films is a report sketch from the front.

Yes, "Badaboom" is a real thriller about the execution of a difficult task during the counteroffensive in Zaporozhye: to accompany the demining machine as close as possible to the enemy's positions so that it could make a passage through the minefield.

Lysenko monitors all stages of the operation: a meeting at the KSP with the commander of the 36th separate marine infantry brigade, Hero of Ukraine Viktor Sikoza, quick planning with sappers, runs and maneuvers under fire and the same "big badaboom" just 100 (!) meters from the enemy.

На вихідних я випадково знайшла в каталозі нашого телебачення документальний фільм о дизайнері одягу Мартені Маржела. Це був точно доказ того, що висока мода повноцінний вид мистецтва! У історії моди були люди, для яких результат творчості був важливіший за гроши, за ставлення суспільства, яки тим не менш досягли шаленого успіху. Представник деконструктивізму, закінчивший академію тендітних мистецтв в Атверпені, деякий період працював помічником Жана Поля Гот'є. Але, на відміну від Гот'є, не бачив подальший розвиток мистецтва моди у настільки легкої, веселої і упевненої хвилі. Все, що він робив потім сам, не було поставлено на сталі комерційні стежки. Тим не менш, революціонером, зробившим прорив, вважається саме Маржела. Так вийшло, що це ім'я пройшло повз мене, хоча останній показ відбувся аж 2008-му році.

Він перший зумів вірно виділити саме основне що створює образ, означив ті рамки, які мають бути присутні обов'язково і підкреслів неважливість того чим вони заповнені. Вважається, що він займався препарацією структури одягу, він вивчав як рухається одяг разом людьми. Створив образ сучасної жінки, не як обов'язково сексуально привабливу, а, у першу чергу, як освідчену, із витонченим змістом у середині. Хоча всю кар'єру він не показував своє обличчя публіці, так само як Маржела придумав ховати обличчя моделей під вуаллю, або волоссям, його вплив на мистецтво був величезний! Створення колекцій починалося зі створення інтер'єрів для роботи. Маржела чітко усвідомлював що мода починається з контексту. Не він шукав інвесторів і команду, а вони знаходили його. Людина на вулиці, в ресторані, готелі - це дизайнерське рішення, витвір мистецтва. Якщо діє цей принцип, мода не є легковажною пустушкою. Постійні дослідження дали ту новизну, якої бракувало суспільству того часу. Подивившися цей фільм, я захоплююся Мартеном Маржела!


Over the weekend, I accidentally found a documentary about the fashion designer Martin Marzhela in the catalog of our television. It was definitely proof that haute couture is a full-fledged form of art! In the history of fashion, there were people for whom the result of creativity was more important than money, than the attitude of society, who nevertheless achieved wild success. A representative of deconstructivism, who graduated from the Academy of Fragile Arts in Antwerp, worked for some time as an assistant to Jean Paul Gaultier. But, unlike Gaultier, he did not see the further development of the art of fashion in such a light, cheerful and confident wave. Everything he did later on himself was not set on solid commercial paths. Nevertheless, it is Marzhela who is considered a revolutionary who made a breakthrough. It so happened that this name passed me by, although the last show took place in 2008.

He was the first to correctly identify the main thing that creates an image, to mark those frames that must be present and to emphasize the unimportance of what they are filled with. It is believed that he was engaged in the preparation of the structure of clothes, he studied how clothes move together with people. He created the image of a modern woman, not necessarily as sexually attractive, but, first of all, as educated, with a sophisticated meaning in the middle. Although throughout his career he did not show his face to the public, just as Marzhala invented to hide the faces of models under a veil or hair, his influence on art was enormous! The creation of collections began with the creation of interiors for work. Marzhela was clearly aware that fashion begins with context. He was not looking for investors and a team, but they found him. A person on the street, in a restaurant, hotel is a design solution, a work of art. If this principle applies, fashion is not a frivolous pacifier. Constant research provided the novelty that society at that time lacked. After watching this movie, I admire Martin Margela!

Міністр закордонних справ Чехії Ян Ліпавський заявив, що очолювана Прагою ініціатива, яка передбачає закупівлю близько 800 тис. снарядів за межами Євросоюзу, приносить свої плоди. Про це пише Bloomberg.

"Ми можемо зробити набагато більше, ніж спочатку оголошена кількість (у 800 тис., – ред.)", – сказав Ліпавський, назвавши як потенційний обсяг 1,5 млн снарядів.

ТГ Український кіноінститут

Фільм «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова встановив рекорди за переглядами на стримінгах Megogo, «Київстар ТБ», Takflix і Volia TV. За перший вікенд стрічка отримала рекордні для документальних фільмів перегляди на всіх платформах, повідомляють у їхніх пресслужбах, пише Forbes Україна.
На Megogo відкрили понад 21 000 доступів до фільму з урахуванням передзамовлення, розповіли у пресслужбі медіасервісу. Стрічка встановила рекорд на стримінгу серед документального кіно і стала одним із лідерів загального рейтингу. «Такий результат говорить про глибоку шану українців до команди фільму, бажання відзначити та підтримати вітчизняний кінематограф», – каже Global Chief Marketing Officer Megogo Валерія Толочина.
Фільм також встановив абсолютний рекорд за кількістю переглядів на Takflix за перший вікенд. Це найвищий показник за всю історію існування платформи – від грудня 2019 року, повідомили у пресслужбі Takflix. Картина обійшла стрічки «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча і «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» Надії Парфан.
На «Київстар ТБ» стрічка показала рекордні продажі за весь час існування платформи, обігнавши світові та українські кінохіти, повідомили у пресслужбі «Київстар ТБ». У період із 21 по 24 березня фільм увійшов у топ-10 за кількістю переглядів серед усього VOD-контенту.
На Volia TV з 21 по 23 березня стрічку переглянули близько 18% від загальної кількості користувачів, повідомляє пресслужба сервісу. За три дні фільм зібрав уп’ятеро більше переглядів у порівнянні з усіма іншими стрічками онлайн-кінотеатру.
Нагадаємо, стрічка «20 днів у Маріуполі» в березні 2024 року отримала «Оскар» як найкращий документальний фільм. Це перший «Оскар» в історії України.


Министр иностранных дел Чехии Ян Липовский заявил, что возглавляемая Прагой инициатива, предусматривающая закупку около 800 тыс. снарядов за пределами Евросоюза, приносит свои плоды. Об этом пишет Bloomberg.

"Мы можем сделать гораздо больше, чем первоначально объявленное количество (в 800 тыс. – ред.)", – сказал Липовский, назвав как потенциальный объем 1,5 млн снарядов.

ТГ Украинский киноинститут

Фильм "20 дней в Мариуполе" Мстислава Чернова установил рекорды по просмотрам на стримингах Megogo, "Киевстар ТВ", Takflix и Volia TV. За первый уикенд фильм получил рекордные для документальных фильмов просмотры на всех платформах, сообщают в их прессслужбах, пишет Forbes Украина.
На Megogo обнаружили более 21 000 доступов к фильму с учетом предзаказа, рассказали в пресс-службе медиасервиса. Лента установила рекорд на стриминг среди документального кино и стала одним из лидеров общего рейтинга. «Такой результат говорит о глубоком уважении украинцев к команде фильма, желании отметить и поддержать отечественный кинематограф», – говорит Global Chief Marketing Officer Megogo Валерия Толочина.
Фильм также установил абсолютный рекорд по количеству просмотров на Takflix за первый уик-энд. Это самый высокий показатель за всю историю существования платформы – с декабря 2019 года, сообщили в пресс-службе Takflix. Картина обошла ленты «Мои мысли тихие» Антонио Лукича и «Поет Ивано-Франковсктеплокоммунэнерго» Надежды Парфан.
На «Киевстар ТВ» фильм показал рекордные продажи за все время существования платформы, обогнав мировые и украинские кинохиты, сообщили в пресс-службе «Киевстар ТВ». В период с 21 по 24 марта фильм вошел в топ-10 по количеству просмотров среди всего VOD-контента.
На Volia TV с 21 по 23 марта фильм просмотрели около 18% от общего количества пользователей, сообщает пресс-служба сервиса. За три дня фильм собрал в пять раз больше просмотров по сравнению со всеми остальными лентами онлайн-кинотеатра.
Напомним, фильм «20 дней в Мариуполе» в марте 2024 года получил «Оскар» как лучший документальный фильм. Это первый "Оскар" в истории Украины.

Я просила Сережу не дарувати мені квіти на восьме березня і він подарував мені їх на наступний день! Вино, сир, цукерки "Пташине молоко" чудово сполучалися з дуже теплим весняним днем! Для тих, хто ще не ходить на далекі відстані я придумала гарний варіант погуляти в місті: поїхати на Арсенальну, дійти до Омеляновича-Павленко, звідти дійти до Князів Острозьких і майже до перетину з бульваром Лесі Українки, а звідти поїхати до дому, тим самим транспортом, яким ми приїхали. В цих кварталах Печерська є своя неповторна чарівність! Особливо коли тіні від дерев лягають вже настільки по-весняному!

У вечорі, коли я сказала, що у конкурсі краси, з якого вигнали, в цьому році, за хамство і неадекват, росіянку, перемогла чеська вчителька, Сережа глянув на її фото якось зневажливо і сказав, що я красивіша! :-) Це підтверджує той факт, що в кожного свій смак.

Подивилася два фільми і обидва із Еммою Стоун. Абсолютно випадково. Причому не одразу в акторці-початківці із фільму "Ла-ла Ленд" я впізнала Круеллу




Я просила Сережу не дарить мне цветы на 8 марта и он подарил мне их на следующий день! Вино, сыр, конфеты "Птичье молоко" отлично сочетались с очень теплым весенним днем! Для тех, кто еще не ходит на дальние расстояния, я придумала хороший вариант погулять в городе: поехать на Арсенальную, дойти до Омеляновича-Павленко, оттуда дойти до Князей Острожских и почти до пересечения с бульваром Леси Украинки, а оттуда поехать домой, тем самым транспортом, которым мы приехали. В этих кварталах Печерска есть свое неповторимое обаяние! Особенно когда тени от деревьев ложатся уже настолько по-весеннему!

Вечером, когда я сказала, что в конкурсе красоты, из которого выгнали, в этом году, за хамство и неадекват, россиянку, победила чешская учительница, Сережа взглянул на ее фото как-то пренебрежительно и сказал, что я красивее! :-) Это подтверждает тот факт, что у каждого свой вкус.

Посмотрела два фильма и оба с Эммой Стоун. Совершенно случайно. Причем не сразу в начинающей актрисе из фильма "Ла-ла Ленд" я узнала Круэллу

Поки напередодні виборів до Європарламенту, які мають відбутись у червні, ЄС бореться з антиукраїнською пропагандою, по причині того що "проросійські гравці наповнюють соціальні мережі неправдивими заявами про війну в Україні, щоб збільшити підтримку ультраправих і націоналістичних партій", в номінації “Найкращий документальний повнометражний фільм” перемогла українська стрічка “20 Днів у Маріуполі” режиссера Мстислава Чернова — це перший український фільм, який отримав “Оскар”!

Пока накануне предстоящих в июне выборов в Европарламент ЕС борется с антиукраинской пропагандой, ввиду того, что "пророссийские игроки наполняют социальные сети ложными заявлениями о войне в Украине, чтобы увеличить поддержку ультраправых и националистических партий", в номинации “Лучший документ фильм” победила украинская лента “20 Дней в Мариуполе” режиссера Мстислава Чернова – это первый украинский фильм, который получил “Оскар”!

«Самое страшное в “Слове пацана” - это то, что для съёмок про совок из поздних 80-х в России до сих пор не требуются ни компьютерные спецэффекты, ни строительство декораций»

@privatnamemarnya

17 лютого — Су-34, Су-34, Су-35
18 лютого — Су-34
19 лютого — Су-34, Су-35
21 лютого — Су-34


Стрічка "20 днів у Маріуполі" Мстислава Чернова перемогла у номінації "Найкращий документальний фільм" премії BAFTA!

Про це йдеться на сайті премії.

На сцену за нагородою піднявся Мстислав Чернов, а також фотокореспондент Євген Малолєтка та продюсерка Василіса Степаненко, які разом із Черновим працювали в оточеному Маріуполі у 2022 році.

Ще добрі новини:

Ударний підрозділ "Булава" знищив FPV-дронами "Дикі Шершні" ворожий ангар з технікою окупантів Лише за один робочий день спалили ворожої техніки на десятки мільйонів

А ще масова ліквідація російських окупантів у Волноваському районі.

За заявами росіян, втрати мінімальні — щонайменше 65 ліквідованих внаслідок ударів HIMARS.




@privatnamemarnya

17 февраля - Су-34, Су-34, Су-35
18 февраля - Су-34
19 февраля - Су-34, Су-35
21 февраля - Су-34

Лента "20 дней в Мариуполе" Мстислава Чернова победила в номинации "Лучший документальный фильм" премии BAFTA!

Об этом идет речь на сайте премии.

На сцену за наградой поднялся Мстислав Чернов, а также фотокорреспондент Евгений Малолетка и продюсер Василиса Степаненко, которые вместе с Черновым работали в окруженном Мариуполе в 2022 году.

Еще хорошие новости:

Ударное подразделение "Булава" уничтожило FPV-дронами "Дики Шершни" вражеский ангар с техникой оккупантов

Только за один рабочий день сожгли вражескую технику на десятки миллионов

А еще массовая ликвидация российских окупантов в Волновахском районе.

По заявлениям россиян, потери минимальны - по меньшей мере 65 ликвидированных в результате ударов HIMARS.

Кіно про перші рухи боротьби чорношкірих за їх права. Після смерті Мартина Лютера Кінга, в Сполучених Штатах Америки, спалахують заворушення.Через що ФБР починає контрборотьбу, застосовуючи абсолютно любі методи, в тому числі, нечесні. Темношкірі, які є учасниками угрупувань, таких як "Чорні пантери" або "Корони", називають поліцейських "свині". І дійсно, саме той агент ФБР, який у фільмі здійснює основну взаємодію із головним героєм, ззовні схожий, якось одночасно, і на Бориса Єльцина і на свиню.

Головою партії "Чорні пантери" є Фред Хемптон, дуже молодий і трохи наївний, викладає широким масам вчення, за суттю своєю, соціалістичне. Але, більш за все, прагне надання прав темношкірим, які були б рівними із правами білих. Це б було б угрупування на кшталт "Баадер і Майнхоф" як би бажання відняти в багатих і віддати бідним знімало обмежування тероризму до любих масштабів. Але там скоріше було за принципом: "ви нам надаєте достатні права, а ми припиняємо тероризм. Хоча, взагалі, здебільшого, там все обмежувалося протидією ФБР, які заважали роботі партії. Ідейно налаштовані були не тільки сильні і молоді чоловіки, а й молоді і дуже симпатичні жінки, які, як виявилося, по мірі розвитку подій, готові навіть принести в жертву особисте щастя. Попри те, що мені не завжди подобався відеоряд і не завжди справляли враження цікавих діалоги, я додивилася до кінця, через співчуття до героїв фільму. Щоб потім не думати, а як же вони там?

Але головний герой це не Фред Гемптон, а учасник руху, який став мимоволі працювати на ФБР, уникаючи тюремного терміну за крадіжки авто. Він, як і Фред, має прототипа з історії Америки. Через кілька десятиліть ця особистість дає відкрито інтерв'ю пресі, в якому про все розповідає, а потім закінчує життя самогубством. Хоча в фільмі сюжет не заводить глядача так далеко.

Ті хто боровся проти свавілля білих, з політичних міркувань, не нехтували союзничеством із кримінальними угрупуваннями. Адже, на їх думку, темношкірі злочинці все одно мають проникнутися їх такими лівими ідеями. В цілому, колорит фільму скоріше темний, коричнево, темно-зелено, сірий. Через що є дещо тиснуче враження чисто емоційно. Характер зрадника, для якого уникнення певного дискомфорту важливіше за життя знедолених співбратів, скоріше ілюстрація взагалі того як слабкій людині притаманні муки совісті. Чи нормально взагалі для людини бути настільки слабкою?

Я уперше, мабуть, побачила в ігровій стрічці настільки явне розлюднення білих. Але ж, поки ситуація з правами чорних не вирівнялася до прийнятного рівня, поки вони не отримали посади в уряді, не почали знімати кіно про самих себе, білі дійсно інколи заслуговували на розлюднення. Бути свинею не є гідним людини. А бути людиною означає вважати нормальним світ демократії


Иуда. Черный мессия

Кино о первых движениях борьбы чернокожих за их права. После смерти Мартина Лютера Кинга, в Соединенных Штатах Америки, вспыхивают беспорядки. Из-за чего ФБР начинает контрборьбу, применяя совершенно любые методы, в том числе, нечестные. Темнокожие, являющиеся участниками группировок, таких как "Черные пантеры" или "Короны", называют полицейских "свиньями". И действительно, именно тот агент ФБР, который в фильме осуществляет основное взаимодействие с главным героем, внешне похож, как-то одновременно, и на Бориса Ельцина и на свинью.

Главой партии "Черные пантеры" является Фред Хэмптон, очень молодой и немного наивный, излагающий широким массам учение, по сути своей, социалистическое. Но, более всего, стремится к предоставлению прав темнокожим, которые были бы равны с правами белых. Это была бы группировка типа "Баадер и Майнхоф" если бы желание отнять у богатых и отдать бедным снимало ограничение терроризма до любых масштабов. Но там скорее было по принципу: вы нам предоставляете достаточные права, а мы прекращаем терроризм. Хотя, вообще, по большей части, там все ограничивалось противодействием ФБР, которые мешали работе партии. Идейно настроены были не только сильные и молодые мужчины, но и молодые и очень симпатичные женщины, которые, как оказалось, по мере развития событий, готовы даже принести в жертву личное счастье. Несмотря на то, что мне не всегда нравился видеоряд и не всегда производили впечатление интересных диалоги, я досмотрела до конца из-за сочувствия к героям фильма. Чтобы потом не думать, а как они там?

Но главный герой это не Фред Хэмптон, а участник движения, который невольно работал на ФБР, избегая тюремного срока за кражи авто. Он, как и Фред, имеет прототип по истории Америки. Через несколько десятилетий эта личность дает открыто интервью прессе, в котором обо всем рассказывает, а затем кончает жизнь самоубийством. Хотя в фильме сюжет не заводит зрителя так далеко.

Те, кто боролся против произвола белых, по политическим соображениям, не пренебрегали союзничеством с криминальными группировками. Ведь, по их мнению, темнокожие преступники все равно должны проникнуться их такими левыми идеями. В целом, колорит фильма скорее темный, коричневый, темно-зеленый, серый. Из-за чего есть несколько гнетущее впечатление чисто эмоционально. Характер предателя, для которого избегание определенного дискомфорта важнее жизни обездоленных собратьев, скорее иллюстрация вообще того как слабому человеку присущи муки совести. Нормально ли вообще для человека быть столь слабым?

Я впервые, по-видимому, увидела в игровой ленте столь явное расчеловечивание белых. Но пока ситуация с правами черных не выровнялась до приемлемого уровня, пока они не получили должности в правительстве, не начали снимать кино о самих себе, белые действительно иногда заслуживали того чтобы быть расчеловеченными. Быть свиньей не достойно человека. А быть человеком значит считать нормальным мир демократии

Історія далека від формату голивудської казки. Головна героїня відома блюзова співачка часів Великої депресії. Фактурна, майже потворна і точно не красуня. Її краса у співі блюзу. В її зовнішності сліди важкого шляху до слави, посмішка с неправильним прикусом і золотими фіксами, як відображення страждань чорних, адже блюз, перш за все, їх музика. Майже весь фільм це репетиція до звукозапису. Половину музиканти і власники грамзапису проводять в очікуванні примадони. А решту беруть участь в розбірках між зіркою блюзу, власниками звукозапису і самих музикантів між собою. Коханка Ма Рейні виявилася продажною готова спати із тим хто більше платить. Але саме співачка саме глиба, скала, яку нічого не зсуне з місця поки вона не захоче сама. Так, вона трохи неадекватна через зіркову хворобу, але й власники звукозапису могли б купити коли для неї заздалегідь, якщо така спека!

Музикант з трагичною судьбою, саме через те, що він народився чорним, в решті решт, виплескує свою лють на своїх колег і здійснює тяжкий злочин. Йому вже не стати новою зіркою, незалежною від Ма Рейні. Основний фокус камери на типажах, але й трохи кліповості під час звукозапису. Дуже красива сцена!

Ма Рейні трохи недолуга, кульгава, немає, якщо чесно, смаку, але в її погляді правда життя. А її спів є владою над чорними і над білими. І вона знає, якщо вона не накаже білим здувати пил з її золотих туфель, вони десь обов'язково посунуть її, наїбуть і скажуть, що так й було. Правовій захист є тяжким питанням для чорних у часи Великої депресії!

Ми із Сережей очікували взагалі-то що фільм буде більше про музику, але цей мінулорічний номінант на Оскар має інші сильні боки. Гра акторів дуже якісна! Переконливість і точно співчуття до головних героїв. Навіть менеджера Ма трохи шкода :-)



Ма Рейни. Мать блюзов

История далекая от формата голливудской сказки. Главная героиня – известная блюзовая певица времен Великой депрессии. Фактурная, почти безобразная и точно не красавица. Ее красота в пении блюза. В ее облике следы тяжелого пути к славе, улыбка с неправильным прикусом и золотыми фиксами, как отражение страданий черных, ведь блюз, прежде всего, их музыка. Почти весь фильм – это репетиция к звукозаписи. Половину музыканты и владельцы грамзаписи проводят в ожидании примадонны. Остальную половину участвуют в разборках между звездой блюза, обладателями звукозаписи и самих музыкантов между собой. Любовница Ма Рейни оказалась продажной и готова спать с теми, кто больше платит. Но певица именно что глыба, скала, которую ничего не сдвинет с места пока она не захочет сама. Да, она немного неадекватна из-за звездной болезни, но и владельцы звукозаписи могли бы купить колы для нее заранее, если такая жара!

Музыкант с трагической судьбой, именно потому, что он родился черным, в конце концов, выплескивает свою ярость на своих коллег и совершает тяжкое преступление. Ему уже не стать новой звездой, независимой от Ма Рейни. Основной фокус камеры на типажах, но и немного клиповости во время звукозаписи. Очень красивая сцена!

Ма Рейни немного нелепая, хромая, нет, если честно, вкуса, но в ее взгляде правда жизни. А ее пение есть власть над черными и над белыми. И она знает, если она не прикажет белым сдувать пыль с ее золотых туфель, они где-нибудь обязательно сдвинут ее, наебут и скажут, что так и было. Правовая защита - трудный вопрос для черных во времена Великой депрессии!

Мы с Сережей ожидали вообще что фильм будет больше о музыке, но этот прошлогодний номинант на Оскар имеет другие сильные стороны. Игра актеров очень качественная! Убедительность и точно сочувствие к главным героям. Даже менеджера Ма немного жалко :-)

100 речей і нічого зайвого

Хороша і, місцями, зворушлива німецька комедія. Два робітника з галузі АйТі пропонують додаток володарю мережі корпорацій на ім'я Цукерман, який підозріло схожий зовні на Марка Цукерберга, программу, яка має залучати, з рештою, цільову аудиторію для певної групи товарів. Два друга. Єврей Антон Кац, для друзів Тоні, і Пауль з німецької родини, в якій Тоні люблять ледь не завбільшки ніж Пауля. Батьки Пауля боролися за об'єднання Східного і Західного Берліну у 90-му році і люблять це згадувати. Тоні більше схожий на німця ніж Пауль, на набір стереотипів тобто. Ошатно вдягнений, успішний, честолюбний, наполегливо ідучий по сходах кар'єри. А ще блондин зі світлими очима, спортсмен, улюбленець жінок. А Пауль - романтик, прагнущий змінювати світ на краще, заради блага всіх людей, ідеаліст, його мрії часто утопічні. Втім, хлопці, які є душею айтішного колективу, заробляють дуже добре. Антон вважає, що цей заробіток не є межою його мрій, а Пауль хоче просувати їх розробки задля того щоб вони несли добро і світло. Вони йдуть до представників Цукермана із різною метою, але обидва хочуть просувати продукт. Коли говорив Пауль, то комісія почала відмовляти і тут почав Тоні. Його аргументи спрацьовують і їм виділяють дуже великі гроші на подальшу розробку.

Після вечірки в колективі айтішників виявилося що було укладено парі. Послати геть, до біса, споживацьке рабство і відмовитися взагалі від всіх речей, дозволяючи видавати їм щодня по одній речі. Друзі в розпачи, але робити нема чого, тим більш що тому, хто виграє, мають дати непогані гроші. І починається марафон випробувань. Протягом 100 днів вони зустрічають дівчину, із патологічним потягом до споживацтва. І обидва закохуються в неї. Потім виявляється що Пауль пам'ятає образи ще з дитинства. І хоча він звинувачує Тоні в занадто корисному підході до всього, виявляється, що заздрить йому все життя і за його звинувачуваннями у невідповідності гідному моральному обліку стоїть заздрість. Тим більше що дівчина кохає Тоні.

Втім Тоні теж готовий визнати, що в чомусь був неправий. Дружба, кохання перемагають людські вади на тлі красивої німецької природи, злегка занедбаних і дуже стильних інтр'єрів. А ще там красиво переплелися брутальність, слабкість, доброта і просто сонячне світло яке таке важливе в роботі оператора! :-)


Кино просмотренное за январь

100 вещей и ничего лишнего

Хорошая и, местами, трогательная немецкая комедия. Два работника из отрасли АйТи предлагают приложение владельцу сети корпораций по имени Цукерман, который подозрительно похож внешне на Марка Цукерберга, программу, которая должна привлекать, в конечном счете, целевую аудиторию для определенной группы товаров. Два друга. Еврей Антон Кац, для друзей Тони, и Пауль из немецкой семьи, в которой Тони любят едва ли не больше, чем Пауля. Родители Пауля боролись за объединение Восточного и Западного Берлина в 90-м году и любят это вспоминать. Тони больше похож на немца чем Пауль, на набор стереотипов т.е. Елегантно одет, успешен, честолюбив, настойчиво идущий по карьерной лестнице. А еще блондин со светлыми глазами, спортсмен, любимец женщин. А Пауль – романтик, стремящийся изменять мир к лучшему, ради блага всех людей, идеалист, его мечты часто утопичны. Впрочем, ребята, являющиеся душой айтишного коллектива, зарабатывают очень хорошо. Антон считает, что этот заработок не является пределом его мечтаний, а Пауль хочет продвигать их разработки для того, чтобы они несли добро и свет. Они идут к представителям Цукермана с разными целями, но оба хотят продвигать продукт. Когда говорил Пауль, комиссия начала отказывать и тут начал Тони. Его аргументы срабатывают, и им выделяют очень большие деньги на дальнейшую разработку.

После вечеринки в коллективе айтишников оказалось, что было заключено пари. Послать прочь, к черту, потребительское рабство и отказаться вообще от всех вещей, позволяя выдавать им каждый день по одной вещи. Друзья в отчаянии, но делать нечего, тем более что выигравшему должны дать неплохие деньги. И начинается марафон испытаний. В течении 100 дней они встречают девушку, с патологическим влечением к потребительству. И оба влюбляются в нее. Затем оказывается, что Пауль помнит обиды еще с детства. И хотя он обвиняет Тони в слишком корыстном подходе ко всему, оказывается, что он завидует ему всю жизнь и за его обвинениями в несоответствии достойному нравственному облику стоит зависть. Тем более что девушка любит Тони.

Впрочем, Тони тоже готов признать, что в чем-то был неправ. Дружба, любовь побеждают недостатки людей на фоне красивой немецкой природы, слегка заброшенных и очень стильных интерьеров. А еще там красиво переплелись брутальность, слабость, доброта и просто солнечный свет, который так важен в работе оператора! :-)

"20 днів у Маріуполі" отримали важливу міжнародну кінопремію!
Далі пряма мова Деніса Буданова:
"Вручили Cinema Eye Honors. Це та документальна премія, про яку всі "фанати документалістики" забули як рибки Дорі.
Все перечіслювати не буду, ключове та цікаве:
Outstanding Nonfiction Feature: 32 Sounds
Outstanding Direction: Maite Alberdi - The Eternal Memory
Outstanding Production: Mstyslav Chernov, Michelle Mizner, Raney Aronson Rath, Derl McCrudden and Vasilisa Stepanenko - 20 Days in Mariupol
Outstanding Cinematography: Ants Tammik - Smoke Sauna Sisterhood
Outstanding Debut: Kokomo City
Ну і та номінація, де всі ми так активно голосували - Audience Choice Prize більш активні фанати виявилися у Bobi Wine: The People’s President"
ТГ Кинофайли

Сьогодні багато людей вже привітали і ще привітають Дмитра із ювілеєм. Я в числі тих хто вже привітав!

Ось його чудовий огляд фільму "20 днів у Маріуполі":

Фільм відкриває сцена-спойлер: два танки з літерами Z на баштах прибувають майже під вікна лікарні, де перебувають кореспонденти, і починають розстрілювати в упор сусідню багатоповерхівку. Автор (він веде оповідь за кадром англійською) зауважує: «В мене немає жодних ілюзій щодо того, що станеться, якщо нас схоплять». Один із танків розвертає гармату в бік шпиталю. Чернов зумисно обриває епізод заради старту оповіді з самого початку й тим підважує майбутню розв’язку, накидаючи на неї нестерпну невизначеність.

Загалом, «20 днів…» структуровані на кількох оповідних рівнях. Найпомітніший — лінійна хроніка подій. Другий, пунктиром — виживання авторів. Ще один наратив — внутрішня драма режисера.

Розвиток ситуації відображено з безжальною методичністю. Перші обстріли, перші руйнації, перші містяни, які втрачають самовладання й дах над головою. Частина сцен діється в лікарні, куди привозять постраждалих з усього Маріуполя. Чернов, наполягаючи: «На це має бути болісно дивитися», не відвертається навіть від скалічених або вбитих дітей: 18-місячного Кирилка, 4-річної Анжеліки, 13-річного футболіста, якому вибухом відірвало ноги. Батьки та лікарі безсилі.

Пекельною кульмінацією стає атака на пологовий корпус: руїни ще димлять, чоловік із закривавленим обличчям заклякає в прострації на ґанку, вагітних евакуюють на ношах; пізніше одна з них, знаючи, що її дитина не вижила, просить: «Убийте мене». В наступній склейці — людожерська облуда росіян про «базу “Азова”» у шпиталі. Стан речей стрімко погіршується. Знищено останню пожежну частину. Окупанти прорвалися в місто: чути автоматні черги. Трупи лежать просто на тротуарах. Відчуття незворотності підсилює саундтрек Джордана Дикстри та Браяна МакОмбера — мінорний ембієнт, що огортає візуальний ряд, наче музичний саван.

Та все ж якби Чернов обмежився поступом смерті, то отримав би щось на кшталт інвентаризації жахів — безумовно важливої, проте кінематографічно недостатньої. «20 днів у Маріуполі» — історія ширша й глибша.


Дмитрий Десятерик

"20 дней в Мариуполе" получили важную международную кинопремию!
Далее прямой язык Дениса Буданова:
"Вручили Cinema Eye Honors. Это та документальная премия, о которой все "фанаты документалистики" забыли как рыбки Дори.
Все переччислять не буду, ключевое и интересное:
Outstanding Nonfiction Feature: 32 Sounds
Outstanding Direction: Maite Alberdi - The Eternal Memory
Outstanding Production: Mstyslav Chernov, Michelle Mizner, Raney Aronson Rath, Derl McCrudden and Vasilisa Stepanenko - 20 Days in Mariupol
Outstanding Cinematography: Ants Tammik - Smoke Sauna Sisterhood
Outstanding Debut: Kokomo City
Ну и та номинация, где все мы так активно голосовали – Audience Choice Prize более активные фанаты оказались у Bobi Wine: The People’s President”
ТГ Кинофайлы

Сегодня многие уже поздравили и еще поздравят Дмитрия с юбилеем. Я в числе тех, кто уже поздравил!

Вот его замечательный обзор фильма "20 дней в Мариуполе":

Фильм открывает сцена-спойлер: два танка с буквами Z на башнях прибывают почти под окна больницы, где находятся корреспонденты, и начинают расстреливать соседнюю многоэтажку в упор. Автор (он ведет рассказ за кадром на английском) замечает: «У меня нет никаких иллюзий по поводу того, что произойдет, если нас схватят». Один из танков разворачивает пушку в сторону госпиталя. Чернов намеренно обрывает эпизод ради старта повествования с самого начала и тем самым поднимает будущую развязку, набрасывая на нее невыносимую неопределенность.

В общем, «20 дней…» структурированы на нескольких повествовательных уровнях. Самый заметный – линейная хроника событий. Второй, пунктиром – выживание авторов. Еще один нарратив – внутренняя драма режиссера.

Развитие ситуации отражено с безжалостной методичностью. Первые обстрелы, первые разрушения, первые горожане, теряющие самообладание и крышу над головой. Часть сцен проходит в больнице, куда привозят пострадавших со всего Мариуполя. Чернов, настаивая: «На это должно быть болезненно смотреть», не отворачивается даже от изуродованных или убитых детей: 18-месячного Кирилла, 4-летней Анжелики, 13-летнего футболиста, которому взрывом оторвало ноги. Родители и врачи бессильны.

Адской кульминацией становится атака на родильный корпус: руины еще дымят, мужчина с окровавленным лицом застывает в прострации на крыльце, беременных эвакуируют на носилках; позже одна из них, зная, что ее ребенок не выжил, просит: «Убейте меня». В следующей склейке — людоедское обман россиян о «базе «Азова»» в госпитале. Положение вещей стремительно ухудшается. Уничтожена последняя пожарная часть. Оккупанты прорвались в город: слышны автоматные очереди. Трупы лежат прямо на тротуарах. Чувство необратимости усиливает саундтрек Джордана Дикстры и Брайана МакОмбера — минорный эмбиент, окутывающий визуальный ряд, как музыкальный саванн.

И все же, если бы Чернов ограничился продвижением смерти, то получил бы что-то вроде инвентаризации ужасов — безусловно важной, но кинематографически недостаточной. «20 дней в Мариуполе» — история более широкая и глубокая.

Так сталося, що ми купили передплату на Megogo абсолютно випадково. Акційні пропозиції начебто заманювали якимись смішними сумами. Чому б, щоб подивитися матч "Ліги чемпіонів", та й не заплатити смішну суму? Але виявилося, що повну вартість передплати "Максимальна" знімає, за непорозумінням, навіть не сам Megogo, а Apple, і в техпідтримці першого відповідають, що з них взагалі нема чого взяти, а починати нудну тягомотину з пояснення Apple того, що ж таки трапилося, не факт що взагалі варто...

Ну, ми й не стали. Я вирішила, хай буде місяць їхнього кіно, а Сергій просто забив болт. Чомусь коли у перше заходиш у каталог фільмів, то показують, як безкоштовне, лише українське кіно, а в другу спробу українське кіно знаходиш лише через пошук... Але так чи інакше, за вихідні я подивилася майже повністю документальний фільм про болгарське село в Одеській області. Називається "Місце сили". Суспільство, яке ні на крок не відходить від традицій, з покоління до покоління нагадувало грибницю, де все пов'язане одним міцелієм. І вони, звичайно, розумнички, якщо їм від цього так добре, як показано у фільмі! А ще, хто пережив, по черзі, нашестя то більшовиків, то румунів, згадують більшовиків як більше зло. І депортовані до Сибіру сім'ї сьорбнули горя так само як і жертви сталінізму інших народів. Найбільше, напевно, авторам фільму хотілося показати зв'язок між відродженням церковних парафій та підвищенням моральності загалом. Тоді я, зрозумівши, що основне висловлювання вже себе вичерпало, перейшла на пошук іншого кіно.

Іншим кіно виявилася короткометражка "Дісперсія" Де відеоряд показаний як у гарному кліпі. І заломлення світла чи зв'язок фізичної системи із зовнішнім магнітним полем, загалом, нагадує те, про що вони хотіли сказати. Але оскільки мені відомо, що спроба створити соціум, який ніяк не залежить від великого соціуму, всередині якого знаходиться соціум, який пропонується створити, провалилася на всіх континентах, то основне посилання кіно мені здається наївним. Звичайно, при пошуку свого місця в житті, потрібно враховувати і подобається тобі твоє заняття чи ні, а так само слідувати за покликом душі, але якщо не виходить, при цьому зробити гідний дохід, то розраховувати на те, що об'єднання з такими ж як ти тебе витягне в ту нішу, де ти будеш стабільно перебувати в безпеці, не варто. Інша річ, якщо твої батьки готові спонсорувати твої творчі пориви та пошук себе нескінченно. Але це лише невелика частина великого соціуму і говорити про серйозне, глобальне відродження хіпізму, без запровадження безумовного доходу, не доводиться




Так вышло, что мы купили подписку на Megogo абсолютно случайно. Акционные предложения вроде бы заманивали какими-то смешными суммами. Почему бы, чтобы посмотреть матч "Лиги чемпионов" и не заплатить смешную сумму? Но оказалось, что полную стоимость подписки "Максимальная" снимает, по недоразумению, даже не сам Megogo, а Apple, и в техподдержке первого отвечают, что с них взятки гладки, а начинать нудную тягомотину по объяснению Apple того, что же все-таки случилось, не факт что вообще стоит...

Ну мы и не стали. Я решила, пусть будет месяц ихнего кино, а Сережа просто забил болт. Почему-то когда впервые заходишь в каталог фильмов, то показывают, как бесплатное, только украинское кино, а во вторую попытку украинское кино находишь только через поиск... Но так или иначе, за выходные я посмотрела, почти полностью, документальный фильм про болгарское село в Одесской области. Называется "Место силы". Общество, которое ни на шаг не отходит от традиций, из поколения в поколения напомнило грибницу, где все связано одним мицелием. И они, конечно, умнички, если им от этого так хорошо как показано в фильме! А еще, те кто пережил, по очереди, нашествие то большевиков, то румын, вспоминают большевиков как большее зло. И депортированные в Сибирь семьи хлебнули горя точно так же как и жертвы сталинизма других народов. Больше всего, наверное, авторам фильма, хотелось показать связь между возрождением церковных приходов и повышением нравственности, в целом. Тогда я, поняв, что основное высказывание уже себя исчерпало, переключилась на поиск другого кино.

Другим кино оказалась короткометражка "Дисперсия" Где видеоряд показан как в красивом клипе. И преломление света или связь физической системы с внешним магнитным полем, в общем-то, напоминает то о чем они хотели сказать. Но, поскольку мне известно, что попытка создать социум, который никак не зависит от большого социума, внутри которого находится социум, который предлагается создать, провалилась на всех континентах, то основной посыл кино мне кажется наивным. Конечно, при поиске своего места в жизни, нужно учитывать и нравится тебе твое занятие или нет, а так же следовать за зовом души, но если не получается, при этот сделать достойный доход, то расчитывать на то, что объединение с такими же как ты тебя вытащит в ту нишу, где ты будешь стабильно находиться в безопасности, не стоит. Другое дело, если твои родители готовы спонсировать твои творческие порывы и поиск себя бесконечно. Но, это лишь небольшая часть большого социума и говорить о серьезном, глобальном возрождении хиппизма, без введения безусловного дохода, не приходится

Найбільш яскравою подією, за межами квартири, в ці вихідні, став похід в кіно. І я все більше переконуюсь, що усі ці Megogo, Kiyvstar, Sweet.tv не потрібні. Якщо за те кіно що хочеш дивитися, крім основного пакету, там пропонується ціна майже співвідносна із ціною квітка в кінотеатрах. І задоволення від перегляду на широкому екрані, коли бачиш усі деталі, навіть самі дрібні, набагато більше ніж вдома.

Всі дві години перегляду "Довбуша" було цікаво, не виникало відчуття затягнутості. Не знаю чому там комусь було нудновато, але мені, в цілому, сподобалося назвичайно. Якщо треба наколупати недоліків, то сцена, де Олекса закликає гвардійців Потоцького перейти на бік українських повстанців, не зовсім переконлива. Зрозуміло що те, що сталося після цього є зрозумілим наслідком. Але дар переконувати там якійсь неявний. Дуже гостро відчувається співчуття до головних персонажів. На, приклад, Фан-Фан Тюльпан не дуже переконливий, особливо для мене, у коханні до своєї обраниці, але ж весь фільм, коли тобі тринадцять років, дивишся зачаїв дихання і чекаєш моменту коли визначиться, вже на решті, доля! Так і тут, тільки вже не 13, сорок сім! :-)

Блаженний хасид, із величезними очима, в яких все небо, ніби створює зв'язок із потайбіччям, долею. Від деяких сцен просто мороз по шкірі! І дужа актуальне ствердження "Ми воюємо на своїй землі, а вам нема за що воювати!". Гуцули не просто на своїй землі, вони єднаються, кожним своїм рухом, із горами, ріками дощем і сонцем! Одни люди добрі, інші злі. Але усвідомлення себе разом як народ, а ще те у якому напрямку іти до імплементації колективних інтересів, виводить, в загальному, на вірний шлях. Я ось подумала щойно, що хасид, як метафора, може ще робити посилання до того як Моїсей водив євреїв по пустелі. Так і Олекса Довбуш. Його брат Іван, з рештою, не був сприйнятий гуцульською громадою як вожак. Хоча, у більшості батальних сцен, гуцули надзвичайно спритні і сильні люди, і Іван найсильніший, хоча й злий. Але перемагає той хто бачить речі серцем! І Іван, як темний бік особисті Довбуша зникає, рештки його тіла розкидують, по країні, поляки, прийняв його за вожака гуцулів. Світлий бік особистості Довбуша переходить в краще життя.

Княгиня Яблуновська є втіленням підступності і безсердеччя, але й мені здалося що із ознаками виродження чи хвороби. Життя заради влади програє життю заради життя і заради Батьківщини.

Як захочеться ще чогось із прокату, я точно піду в кіно! :-)

Після сеансу можна посидіти в кафе на галереї, а потім спуститися до акваріуму, де живе мурена, маленька акула і риба-валіза, а ще безліч дрібних рибок, із тих що мешкають на коралових ріфах, прямо мікрокосячками винирюють з під риби валізи. Надзвичайно гарне продовження руху після кіно!

Фільм «Довбуш» Олеся Саніна — це пафосна героїчна історія, що повторює типові помилки, притаманні українському кінематографу. Дмитро Десятерик пояснює, чому попри недоліки цей історичний екшен заслуговує на увагу

Попередні екранізації цього історичного міфу були із читким розділенням на поганих і добрих героїв, ніби один єдиний Довбуш, такий собі український Робін Гуд, боровся за устиснені права дуже бідних верств населення. А насправді Довбушів було два і один був скоріше корсар і авантюрист, а другий виборював власне щастя, яке було неможливе без захисту батьківщини від ворогів.

Дуже хочу побачити це кіно, воно має бути щонайменше видовищне, ще з елементами хореографії в батальних сценах, а ще цікавим як наглядна, і дуже якісна, ілюстрація історії костюмів України!

Відомий американський актор Шон Пенн зніметься в українському кіноальманаху «Війна очима тварин»

Кіноальманах «Війна очима тварин» складається з дев’яти частин, які знімають різні українські режисери. Він розповідає про війну в Україні з точки зору різних тварин.

Мирослав Слабошпицький виступить режисером дев’ятої, останньої частини. В ній Пенн зіграє американського звукорежисера, який випадково стає свідком початку повномасштабної війни, коли 24 лютого 2022 року російські сили вторгаються в Україну.

«Я дуже радий бути частиною цього фільму. Для мене велика честь співпрацювати з неймовірним актором, видатною людиною та одним з найбільших друзів України Шоном Пенном. Він був з нами під час атаки 24 лютого і досліджує війну в Україні у своєму документальному фільмі. Його підтримка безцінна для нас і не може бути переоцінена», — сказав Слабошпицький.

Виробництвом проєкту займаються українські компанії SOTA Cinema Group та Kleos Art, а продюсерами виступили Олег Кохан та Олексій Макухін. «Всі історії нашого кіноальманаху засновані на реальних подіях, і для нас дуже важливо, що закордонні митці такого рівня, як Шон Пенн, розділяють з нами цю страшну реальність, що ми відтворюємо на екрані», — сказав Кохан.

Незнятий кадр незіграної ролі
Іванові Миколайчуку

Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,
чекало все! Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур'ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки - як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, -
Він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран - твоя домівка,
Два виміри, і третій - в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв'ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп'ї траву.

У Міжнародному конкурсі повнометражних фільмів Docu/Світ переможницею стала українська документалістка Аліса Коваленко з фільмом «Ми не згаснемо».

Історія цього проєкту є драматичною сама по собі. Коваленко розпочала роботу над «Експедицією 49» (робоча назва) у 2019 році, коли зустрілася зі спортивним коментатором і мандрівником Валентином Щербачовим. У нього була ідея реабілітаційного проєкту для дітей із лінії фронту, котрі мріють подорожувати, але не мають такої можливості. Конкретно, Щербачов хотів влаштувати для них експедицію в Гімалаї. Діти надсилали листи. Команда фільму обрала п'ятьох хлопців і дівчат із Луганщини. Зйомки тривали три роки. Багато шкоди наробила пандемія, через яку експедицію довелося переносити. Нарешті в травні 2021-го знімальна група разом із героями поїхала в Гімалаї, що й мало стати фіналом картини

на 47-му Міжнародному кінофестивалі у Клівленді. Мова йде про документалку Мстислава Чернова "20 днів у Маріуполі" та художній фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука "Памфір".

Картина про блокаду Маріуполя, в якій показано життя в окупації та злочини російської армії виграла в номінації "Standing Up". За нагороду в цій номінації змагаються стрічки, які висвітлюють важливі суспільні події, боротьбу за справедливість тощо.

Своєю чергою драма "Памфір" про життя контрабандиста Леоніда та його сім’ї отримав першість у категорії "Фільми з Центральної та Східної Європи".

До того нагороду на міжнародному фестивалі отримав фільм Ірини Цілик "Земля блакитна, ніби апельсин"



"Гей, соколи!" польською чи українською завжди підіймають дух і якось загалом тонус. Нова версія від Пономарьова і Хоми, як їм і притаманне, більш лірична